Глава 13

Очі Адріана Вальдена повільно повернулися в їхній бік.

Ліра завмерла — так завмирає людина, яка раптом усвідомлює, що предмет інтер'єру щойно на неї подивився. Не метафорично. Буквально.

Кілька секунд ніхто не говорив. Навіть Еліс, яка зазвичай не боялася нічого в цьому будинку, стояла нерухомо, дивлячись на полотно так, ніби впізнавала когось, кого не бачила дуже давно.

Портрет дивився на них із тією самою спокійною впевненістю, з якою дивляться люди, котрі вже знають, чим усе закінчиться.

— Ти це бачив? — прошепотіла Ліра, не наважуючись відвести погляд.

— Так.

Ельріх не відводив очей від портрета. Голос у нього був рівний, надто рівний для того, що щойно сталося.

— І це нормально?

— Ні.

— Тоді чому ти такий спокійний?

Він глянув на неї — коротко, майже роздратовано.

— Я не спокійний.

Ліра придивилася до його руки. Пальці тремтіли. Ледь помітно. Але тремтіли — і від цього їй чомусь стало страшніше, ніж від очей на полотні.

Еліс підійшла ближче до портрета, немов той не міг завдати їй шкоди — чи, може, вже давно перестав бути для неї небезпечним.

— Він прокинувся.

— Хто? — запитала Ліра.

Дівчинка не відповіла.

І тоді портрет видав тихий звук. Тріск — сухий, наче хтось наступив на суху гілку десь глибоко всередині стіни. На поверхні полотна з'явилася тонка чорна лінія. Вона почала повільно рухатися вниз, розгалужуючись, наче тріщина на замерзлому склі.

Ліра мимоволі зробила крок назад.

— Що з ним відбувається?

— Він виходить, — сказала Еліс буденно, наче повідомляла про погоду.

Ельріх різко схопив її за плече.

— Не кажи цього.

— Чому?

— Бо він почує.

Еліс подивилася на нього — спокійно, без страху.

— Він і так чує.

Тріщина на портреті дійшла до самого низу. Фарба на обличчі Адріана почала темніти. Спочатку очі. Потім волосся. Потім весь костюм — наче хтось повільно виливав чорнило на полотно зсередини, і воно розтікалося не по поверхні, а крізь неї.

Ліра не могла відірвати погляду.

— Ельріху.

— Що?

— Скільки йому років?

Він мовчав довше, ніж мав би.

— На портреті?

— Ні.

— Ти сказав, що він досі тут.

Ельріх повільно видихнув, наче збирався з силами перед тим, що мало прозвучати.

— Я не знаю.

— Ти знаєш більше.

— Ліро...

— Ти весь час говориш, що не знаєш. — Вона зробила крок до нього, і в її голосі з'явилося щось гостре. — Але щоразу, коли щось трапляється, ти вже знаєш, чого боятися.

Ельріх стиснув щелепи так, що на скроні смикнувся м'яз.

— Бо я бачив це раніше.

— Коли?

— Десять років тому.

— І що тоді сталося?

Він подивився на портрет — так, ніби той міг відповісти замість нього.

— Ми знайшли його.

— Адріана?

— Так.

— І?

— Він був живий.

Ліра відчула, як у животі щось стислося — холодно й гостро.

— Де?

Ельріх не відповів.

— Де?

— Під будинком.

Еліс тихо сказала, не відриваючи погляду від підлоги:

— Не під будинком.

Ельріх повернувся до неї, і в його очах промайнуло щось схоже на паніку.

— Що?

— Під нами.

Тиша. Ліра відчула, як по шкірі пробігли мурашки — так, наче слово «під нами» мало інше, буквальніше значення, ніж вона хотіла розуміти.

— Це одне й те саме.

— Ні, — сказала Еліс.

Вона дивилася не на них. На підлогу — просто перед собою, наче бачила крізь дошки те, чого не могли бачити вони.

— Під будинком є місце.

— Підвал? — запитала Ліра, хоч уже знала, що відповідь буде іншою.

Еліс похитала головою.

— Нижче.

Ельріх відступив від портрета, ніби відстань могла щось змінити.

— Ми туди не підемо.

— Чому?

— Бо минулого разу ми ледве вийшли.