Глава 12

- Бо цього разу ти не підеш сама.

Ліра не встигла відповісти. Слова застрягли десь у горлі, там, де ще мить тому був подих холоду від Елісиної долоні.

Десь у глибині будинку знову пролунав удар — цього разу гучніший, ніж раніше. Не глухий стук, а щось, що пройшло крізь підлогу, крізь стіни, крізь її власні кістки. Пил посипався зі стелі дрібним сірим снігом. Фотографії на стіні здригнулися у своїх рамках, ніби хтось невидимий провів по них рукою; одна впала на підлогу й розбила скло з різким, майже образливим звуком у тиші, що запанувала після удару.

Ельріх швидко підійшов до них, ніби це давало йому бодай якийсь контроль над тим, що відбувалося.

— Нам треба йти. У бібліотеку.

— Навіщо? — спитала Ліра.

— Там є те, що вона повинна побачити.

Вона подивилася на нього — на цю знайому вже зморшку між бровами, на те, як він завжди говорив загадками, коли боявся сказати правду прямо.

— Ти знову знаєш більше, ніж говориш. Це вже починає дратувати.

— Мене теж, — відповів він, і в його голосі прозвучало щось схоже на втому людини, яка носить забагато секретів забагато років.

Вони рушили коридором. Цього разу будинок не змінювався — стіни залишалися кам'яними, двері дерев'яними, а під ногами рипів старий паркет, знайомий, майже заспокійливий у своїй звичайності. Але Ліра все одно відчувала, що щось не так. Ніби будинок ішов разом із ними. Не стежив здалеку, як досі. Саме йшов — поруч, за спиною, крок у крок.

Вона озирнулася. Позаду було порожньо. Ельріх перехопив її рух і подивився туди ж, куди щойно дивилася вона, але нічого не сказав. Ліра лише помітила, як його плечі напружилися ще більше.

Бібліотека знаходилася за масивними дубовими дверима в кінці коридору. Коли Ельріх натиснув на ручку, двері відчинилися самі — плавно, беззвучно, наче чекали саме на це доторкання.

Всередині було холодно. Холод тут відчувався інакше, ніж деінде в будинку — не протяг, а щось глибше, наче саме повітря пам'ятало зиму, якої вже давно не було. На полицях стояли сотні книг, більшість покриті пилом товщиною в палець. На стінах висіли портрети людей, яких Ліра не знала — і все ж таки не могла більше змусити себе вірити, що це просто родинна галерея, звичайний ряд облич, забутих часом.

На одному з портретів був молодий чоловік із темним волоссям. Вона зупинилася, і щось у грудях стислося, хоча вона й сама не могла пояснити чому.

— Це хто?

— Адріан Вальден, — відповів Ельріх, підійшовши ближче. — Перший. Той, хто збудував будинок.

Ліра подивилася на портрет уважніше. Чоловік дивився просто перед собою. Не вбік. Не на художника, як зазвичай дивляться люди на старих портретах, ніби соромлячись прямого погляду. Прямо на неї.

— Він виглядає... знайомим, — сказала вона нарешті, шукаючи правильне слово, хоча щось у ній уже знало відповідь і боялося її вимовити.

Ельріх нічого не відповів. Мовчання розтяглося на кілька секунд довше, ніж мало б.

Еліс тим часом відпустила її руку й підійшла до каміна — тихо, майже граційно, як робила все. Вона провела пальцем по дерев'яній панелі збоку.

— Тут. Відсунь її.

На перший погляд у різьбленні не було нічого, крім старого візерунка, потемнілого від часу. Потім Ліра помітила три кола, вирізані одне в одному. Ті самі, що були на дверях із фотографії, ті самі, що на обкладинці книги, яку вони знайшли раніше.

Вона натиснула на дерево — нічого не сталося. Ельріх підійшов і натиснув у трьох місцях поспіль, точно й впевнено, наче робив це вже не вперше. Клац. Десь усередині стіни спрацював механізм — глухий, металевий звук, схований під шаром дерева й років. Панель відсунулася, і за нею відкрилася вузька ніша.

Всередині лежала книга. Не така, як та, що вони знайшли раніше. Ця була значно старішою. Темна шкіряна обкладинка потріскалася від часу, укрилася дрібними тріщинками, як стара шкіра. На ній не було назви. Лише три кола, вирізані одне в одному — глибоко, наче їх видавлювали в шкірі ще живою рукою.

Ельріх не торкнувся її.

— Це книга угоди, — сказав він, і в його голосі зʼявилося щось нове — не страх, а щось схоже на впізнавання давнього болю.

— Ти її читав? — спитала Ліра.

— Один раз. Після цього я більше ніколи не заходив сюди. Бо зрозумів, що ми все життя неправильно її розуміли.

Ліра підійшла до ніші. Повітря біля неї здавалося густішим, ніби простір навколо книги мав власну вагу.

— Що там написано?

— Не знаю. Я знав, що там було. Але тепер не впевнений, що правильно це пам'ятаю.

Ліра взяла книгу. Шкіра під пальцями виявилася теплою — неприродно теплою, як щось живе. Вона відсмикнула руку.

— Вона тепла.

— Не дивно, — сказав Ельріх, і більше нічого не пояснив.

Ліра відкрила першу сторінку. Папір був жовтим, ламким на дотик, але текст на ньому — чіткий, наче написаний учора. Там був лише один рядок:

«Будинок не приймає тих, кого не запросили.»