Глава 11

Еліс усміхнулася — повільно, майже ніжно, наче усмішка давалася їй важче, ніж мала б даватися дитині.

— Ласкаво просимо додому, сестро.

Ліра не відповіла одразу. Вона дивилася на бліде обличчя дівчинки, на тонкі руки, що безвольно звисали вздовж білої сукні, і намагалася знайти в цьому образі хоч щось людське, хоч щось звичайне. Не знаходила нічого.

— Ні, — сказала вона нарешті, і власний голос здався їй чужим у цій залі, де кожен звук ніби застрягав у повітрі довше, ніж мав би. — Ти помиляєшся. Я знаю свою матір.

Усмішка зникла з обличчя Еліс так само повільно, як з'явилася.

— Знаєш?

Ліра сама почула, наскільки невпевнено це прозвучало. Вона знала свою матір — принаймні думала, що знала. Пам'ятала її руки, темне волосся, зібране на потилиці, запах дешевого мила в маленькій кухні старої квартири, голос, що будив її до школи вранці. Пам'ятала, як мати одного разу сказала їй, що дитинство закінчується тоді, коли перестаєш вірити в те, чого не можеш пояснити.

Але тепер кожен із цих спогадів здавався тонкою плівкою, натягнутою поверх чогось іншого — чогось, що ховалося під нею весь цей час.

— Моя мати померла, коли мені було сімнадцять, — промовила Ліра твердіше, ніж почувалася. — Я була з нею до кінця.

— Це не була твоя мати.

— Тоді чому я нічого не знаю про тебе?

— Бо він забрав.

Ліра відчула, як щось у грудях стискається.

— Хто?

Еліс не відповіла. Натомість перевела погляд повз Ліру — туди, де осторонь стояв Ельріх, не втручаючись, з застиглим обличчям і опущеними руками, наче будь-який рух міг видати його ще більше, ніж мовчання.

— Скажи їй, — промовила Еліс.

Ельріх заплющив очі.

— Не тут.

— Саме тут.

Ліра зробила крок до нього — повільний, обережний, наче наближалася до чогось, що могло розсипатися від різкого руху.

— Ти знав, — сказала вона. Не запитала. Ствердила.

Він мовчав так довго, що вона вже подумала — не відповість. Потім видихнув одне-єдине слово:

— Так.

І цього вистачило.

Ліра відчула, як усередині щось провалюється — повільно, з тихим тріском, наче лід під вагою. Вона відступила на крок, притискаючи руку до грудей, ніби це могло втримати щось на місці.

— Скільки ти знав?

— Не все.

— Не бреши мені.

— Я не брешу, — він потер долонею обличчя, і вперше за весь цей час його голос затремтів. — У дві тисячі шістнадцятому. Коли ти була тут.

Холод пробіг по її пальцях — не образний, справжній, ніби температура в залі щойно впала на кілька градусів.

— І ти вже тоді знав, що ми пов'язані. Але не сказав.

— Ти була дитиною.

— Це не відповідь.

Він мовчав. Мовчання тривало довше за будь-яку відповідь, яку він міг би дати.

— Що саме сталося того дня? — спитала вона, і в голосі забринів метал.

— Ти не готова це почути.

— А хто вирішує, до чого я готова? Ти? Будинок?

Він підняв на неї очі — і цього погляду вистачило, щоб вона зрозуміла відповідь без слів.

Вона відвернулася від нього, до Еліс, стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні.

— Ти пам'ятаєш усе?

— Майже, — дівчинка повільно підійшла до стіни, провела тонкими пальцями по старій фотографії матері. — Мене звали Еліс Вальден.

— Звали?

— Тут усі перестають бути тими, ким були.

— Я не розумію.

— Розумітимеш. Коли згадаєш останнє.

— Що останнє?

Еліс подивилася їй прямо в очі, і в цьому погляді була дивна доросла печаль, яка зовсім не пасувала дитячому обличчю.

— День, коли ти пішла.

Щось у голові Ліри відгукнулося — коротко, різко, більше відчуттям, ніж спогадом. Дощ. Мокрий камінь під ногами. Чиясь рука, що стискала її долоню. Двері, що зачинялися.

Вона здригнулася всім тілом.

— Я не пішла. Я повернулася.

— Ти не повернулася за мною. Я чекала.

— Я була дитиною.

— Я теж, — сказала Еліс тихо, і в цій тихості було більше болю, ніж у будь-якому крику.

Дівчинка простягнула руку.

— Ходімо. Покажу.

Ельріх різко підняв голову, і в його голосі вперше прозвучала паніка, а не просто напруга.

— Ні. Не зараз.

— Саме зараз, — Еліс навіть не повернулася до нього. — Ти знову хочеш забрати її?