Глава 10

Двері зачинилися без звуку.

Просто в якийсь момент вони ще були — важкі, різьблені, з потемнілої деревини. А в наступну мить на їхньому місці залишилася глуха стіна, ніби дверей там ніколи й не існувало.

Ліра стояла посеред порожньої бальної зали й дивилася на цю стіну, не вірячи власним очам.

— Де двері?

Ельріх не відповів одразу. Він стояв поруч, напружений, наче готовий до удару, який ще не завдали.

— Їх більше немає, — нарешті сказав він, коротко, без пояснень, і в тоні його прозвучало щось, що не залишало місця для подальших питань.

Вона обернулася, шукаючи хоч якусь опору для погляду — і не знайшла. Маркуса не було. Еліс зникла так само тихо, як і з'явилася. Свічки, що ще хвилину тому освітлювали залу теплим тремтливим світлом, згасли всі одночасно, без диму, без запаху воску. Зникло піаніно, що стояло в кутку. Зникли примарні силуети людей, які танцювали тут, коли вони щойно увійшли.

Залишилося тільки дзеркало.

Тріснуте, у важкій потемнілій рамі, воно висіло на стіні там, де раніше нічого не було.

Ліра підійшла до нього повільно, ніби боялася сполохати власне відображення.

Воно дивилося на неї. Звичайне. Втомлене. Перелякане — таке, яким вона й почувалася.

— Все нормально, — прошепотіла вона сама собі, і губи в дзеркалі поворухнулися.

Але слова не пролунали.

Ліра завмерла, відображення просто дивилося на неї — довше, ніж мало б, довше, ніж дозволяла звичайна фізика скла.

А потім воно усміхнулося.

Не так, як усміхається людина, що впізнала себе. А так, ніби щось усередині скла щойно зрозуміло щось нове — і йому це сподобалось.

— Ліро, — тихо сказав Ельріх, і в його голосі була обережність, з якою говорять до людини на краю даху.

Вона відступила на крок, руки самі притислися до тіла.

— Ти теж це бачив?

— Так. Я не знаю, що це, — додав він одразу, випереджаючи наступне питання, і голос його зірвався на середині фрази — вперше за весь час вона почула в ньому щось схоже на справжній страх.

З дзеркала долинув стукіт.

Тук. Тук.-Тук.

Три удари, рівні, впевнені, ніби хтось із того боку скла стукав кісточками пальців по невидимій рамі.

Ліра не ворухнулася, хоча кожен м'яз у ній кричав тікати.

— Не дивись, — сказав Ельріх різко. — Воно вчиться твоєму обличчю. Запам'ятовує. Гірше, ніж фотографії.

Слова пройшли крізь неї холодом. Вона відвернулася, притискаючи руку до грудей, ніби це могло стримати серцебиття.

Вони відступили від дзеркала разом, майже синхронно, наче обоє відчували одну й ту саму невидиму межу, яку не можна було перетнути.

Ліра сперлася спиною на холодну стіну — і раптом голову пронизав такий гострий біль, що коліна підкосилися. Вона схопилася за скроні, застогнавши.

— Ліро?

— Не чіпай, — видихнула вона.

Перед очима спалахнуло світло, яскраве, біле, і зала зникла.

Кімната. Стара, з потрісканими шпалерами. Холодна настільки, що дихання парувало в повітрі. Жінка стояла біля ліжка, тримаючи на руках дитину.

Еліс. Маленька, загорнута в білу тканину.

— Вибач мені, — прошепотіла жінка, і в голосі її було стільки болю, що Ліра відчула цей біль у власних грудях, хоча знала — це не її спогад, не її життя.

Голос лунав ніби зсередини її власної голови.

Жінка плакала, притискаючи дитину до себе востаннє.

— Я повинна це зробити.

Картина здригнулася, розмилась, і Ліра моргнула.

Тепер вона стояла в коридорі. Вузькому, з кам'яними стінами. Поруч стояв Маркус — молодший, ніж вона його бачила досі, з обличчям, ще не зіпсованим тим, що станеться пізніше.

— Не бійся, — казав він, і голос його був теплим, живим.

— Я не боюся, — відповіла Ліра — і зрозуміла раптом, що це не її голос. Дитячий, тонший, впевненіший, ніж вона будь-коли почувалася.

Маркус усміхнувся, ніби почув у її словах більше, ніж вона хотіла сказати, і запитав, чому тоді вона плаче. Вона подивилася на свої руки — маленькі, дитячі, пальці, вкриті слідами крейди чи вапна — ніби щойно бавилась у руїнах.

— Бо Еліс залишиться сама.

Маркус узяв її за руку — теплу, велику, надійну.

— Ми повернемося. Обіцяю.

Картина знову змінилась, розтанула, як дим.

Тепер перед нею стояв Ельріх. Молодший, худіший, з очима, повними страху, якого доросла версія його навчилася приховувати.

Він стояв перед дверима — чорними, без ручки.

— Не заходь, — сказав він. — Там немає Маркуса.

— Але я його чула.