Глава 9

Ліра ще раз промовила ці слова, тепер майже пошепки, наче боялася, що вони стануть правдивішими, якщо сказати їх голосно.

— Він усередині них.

Ельріх дивився на неї довго. У його погляді читалося ще одне запитання, яке він так і не наважився вимовити. Замість цього він спитав, звідки вона знає.

— Не знаю, — відповіла вона чесно. — Але пам'ятаю.

Він узяв ліхтар зі стіни, і промінь затремтів у його руці — вперше за весь вечір Ліра побачила, що він боїться так само, як вона.

— Ти ж десять років не наважувався сюди повертатися, — нагадала вона, вже спускаючись першою сходинкою.

— Я боявся повертатися сам, — тихо відповів він і пішов за нею.

Перші сходинки були сухими, дерев'яними, і скрипіли під ногами звично, по-домашньому. Але за кілька кроків дерево змінилося каменем — холодним, вологим, і Ліра машинально провела рукою по стіні, шукаючи опори. Під пальцями відчулося щось шорстке. Вона зупинилася, присвітила ліхтарем телефона.

Подряпини. Багато, глибокі, нерівні — не намальовані, а видряпані нігтями чи чимось гострим просто в камінь.

Слова складалися повільно, наче хтось писав їх у темряві, навпомацки:

НЕ ВІДКРИВАЙТЕ ЇХ.

Нижче, ще менш акуратно:

ВІН НЕ ТАМ.

І зовсім внизу, майже стерте часом:

ВІН УСЕРЕДИНІ.

Ельріх підняв ліхтар вище, освітлюючи весь напис одразу, і на мить забув дихати.

— Я цього ніколи не бачив, — сказав він.

— Може, цього й не було. До сьогодні.

— А зараз є.

Вони пішли далі мовчки. Сходи закінчилися раптово, обірвавшись просто в довгий коридор, що тягнувся в темряву з обох боків. Ліворуч і праворуч — двері, десятки однакових дверей, і на кожній — маленька металева табличка з датою. 1916. 1924. 1931. 1947. 1963.

Ліра йшла вздовж стіни, читаючи роки, поки не зупинилася перед однією з табличок.

Пальці самі потягнулися до ручки.

— Не треба, — сказав Ельріх позаду, і в голосі його вперше прозвучало щось схоже на благання.

— Це твоя дата?

— Ні.

— Тоді чия?

Він не відповів. Ліра натиснула на ручку, і двері піддалися легко, наче чекали саме на неї.

За ними виявилася маленька порожня кімната — жодних меблів, лише гола стіна, а на ній одна-єдина фотографія у простій рамці. Ліра підійшла ближче, і серце в грудях стиснулося, перш ніж розум встиг усвідомити побачене.

Троє дітей. Дівчинка років восьми з довгою косою — вона одразу впізнала себе. Поруч хлопчик років одинадцяти-дванадцяти. І ще одна дівчинка, менша.

— Це я, — прошепотіла вона, торкаючись скла. — А це Маркус.

— Так, — глухо підтвердив Ельріх.

— А це Еліс.

Він лише кивнув. На фотографії всі троє трималися за руки й дивилися просто в об'єктив, ніби чекали, поки хтось клацне затвор.

Ліра перевела погляд на дату внизу знімка. завтрашня.

— Завтра, — видихнула вона.

— Що завтра?

— Фотографію зроблено завтра.

Ельріх узяв рамку з її рук, придивився, і Ліра побачила, як кров відходить від його обличчя. Під датою, дрібним шрифтом, було виведено ще два слова: «Останній день».

— Завтра, — повторив він пошепки, наче слово могло щось змінити, якщо промовити його достатньо тихо.

Ліра нахилилася ближче до знімка, роздивляючись фон. За спинами дітей темнів силует маєтку, а у вікні другого поверху — ще один силует, майже непомітний, якби не білувата пляма обличчя.

— Там хтось є, — сказала вона.

— Це Еліс, — почав Ельріх.

— Ні. Подивись на очі.

Фігура у вікні дивилася не на дітей перед будинком. Вона дивилась просто в об'єктив, просто на того, хто колись триматиме цю фотографію в руках. І обличчя в цієї фігури було обличчям Ліри.

Вона відступила від знімка так різко, що плече вдарилося об одвірок, і тільки тоді помітила, що коридор за дверима вже не той, яким був хвилину тому.

Стіни розступилися ширше. Стеля піднялася вище, губилася десь у темряві. Під ногами замість каменю з'явився старий, вицвілий паркет, який приглушено рипів під кожним кроком.

— Ми де? — Ліра почула власний голос наче збоку.

— Не знаю, — Ельріх озирався, і вперше за весь вечір розгубленість на його обличчі була не награною.

— Це вже не підвал.

— Ні.

Попереду, у кінці нового коридору, стояли високі подвійні двері, з-за яких линула музика — повільна, тягуча мелодія піаніно. Ліра впізнала її майже одразу, хоча не змогла б сказати звідки.