Глава 8

Ліра повільно підвелася, відсуваючи стілець із різким скреготом по кам'яній підлозі.

— Це неможливо.

— Знаю.

— Я народилася... — вона почала й затнулась, раптом не знаючи, як закінчити фразу.

— Коли? — спитав Ельріх тихо, майже лагідно, і від цієї лагідності стало ще страшніше.

Ліра відчула, як холод повільно проповзає по спині, наче хтось провів по хребту крижаним пальцем. Вона ніколи не любила говорити про своє дитинство — не через якусь травму, а просто тому, що спогадів було мало. Дуже мало. Вона пам'ятала матір. Стару квартиру з облупленими стінами. Школу з жовтими коридорами. Перший день в університеті, коли вона запізнилась на лекцію й соромилась зайти. Але перші роки життя завжди залишались розмитими, наче хтось акуратно, дбайливо стер їх гумкою, лишивши тільки контур.

— Що ти пам'ятаєш? — спитала вона, і власний голос здався їй далеким.

Ельріх дивився на неї так, ніби бачив не дорослу жінку перед собою, а когось зовсім іншого.

— Ти була маленькою, — сказав він.

— Наскільки маленькою?

— Років вісім.

Ліра похитала головою, відступаючи ще на крок.

— Ні.

— Я бачив тебе, Ліро.

— Ні.

— Ти стояла поруч з Еліс.

— Ні! — вона майже крикнула це, і власний голос злякав її саму.

— На тобі була така сама біла сукня, як на фотографіях, — продовжив Ельріх, наче не міг зупинитися, наче слова самі виривалися з нього тепер, коли гребля нарешті прорвалась.

Ліра відступила до стіни, притискаючи контракт до грудей, як щит. Папір тремтів у її руках — чи то від протягу, чи то від того, як тремтіли її власні пальці.

— Мені було вісім у дві тисячі шістнадцятому, — сказала вона, швидко рахуючи подумки. Десять років тому. Все сходилось, і саме це лякало найбільше.

— Але я пам'ятаю, де була того року, — додала вона, хоча голос зрадив і тут.

— Де? — тихо спитав Ельріх.

Вона відкрила рот, щоб відповісти. І замовкла.

Вона не пам'ятала. Не конкретно. Не могла пригадати жодного будинку, жодної школи, жодного міста за той рік. Нічого. У пам'яті був тільки білий коридор. Темні двері. І дитячий голос, що шепотів: «Не бійся».

Ліра заплющила очі, притискаючи долоні до скронь, і в голові щось раптом клацнуло — гостро, боляче, як замок, що піддається під тиском.

Вона побачила сходи. Старі, кам'яні, стерті посередині від тисяч кроків. На сходах стояла дівчинка — Еліс, точнісінько така сама, як зараз. А поруч із нею — маленький хлопчик, років десяти-одинадцяти, якого Ліра не впізнавала, але чиє ім'я знала так, ніби завжди знала. Маркус.

Спогад зник так само різко, як з'явився, лишивши по собі лише гострий біль за очима. Ліра розплющила очі, важко дихаючи.

— Я була тут, — прошепотіла вона.

Ельріх повільно кивнув, і в цьому русі було щось остаточне, ніби він щойно втратив останню надію, що помилявся.

— Чому я цього не пам'ятаю?

— Бо будинок забирає те, що йому потрібно, — сказав Ельріх тихо.

Ліра подивилась на нього, відчуваючи, як щось холодне й важке осідає в грудях.

— Що йому потрібно від мене?

Він не відповів. І цього разу мовчання було страшнішим за будь-яку відповідь.

У головній залі раптом стало холодніше — не поступово, а миттєво, наче хтось відчинив невидиме вікно просто в зиму. Полум'я свічки на столі здригнулося й майже погасло. А тоді, одна за одною, фотографії на стіні почали зриватися й падати на кам'яну підлогу.

Тук. Тук. Тук.

Звук був рівний, розмірений, майже ритуальний, і Ліра мимоволі затулила вуха, хоча це не мало жодного сенсу.

Коли останнє відлуння стихло, вона обернулась до стіни. Майже всі фотографії лежали на підлозі, розсипані, як карти після поганого фокусу. Залишилась тільки одна — нова, чиста, без жодної порошинки, ніби її повісили щойно.

Ліра підійшла до неї повільно, на негнучких ногах.

На фотографії була вона сама. Років десяти. Стояла перед садибою, ще недобудованою у своїй теперішній зруйнованості, свіжою й цілою. Поруч — Еліс. А за їхніми спинами — Маркус.

Але цього разу, придивившись, Ліра помітила ще дещо: вони стояли не просто перед будинком. Вони стояли перед відкритим підвалом, темний прямокутник якого зяяв позаду них, як розкрита паща. А на сходах, що вели вниз, стояв чоловік. Ельріх.

Тільки на фотографії він виглядав не на двадцять із чимось років, як зараз.

Ліра повільно повернулася до нього, і серце гупало десь у горлі.

— Ти був там, — сказала вона.

Ельріх дивився на фотографію так, ніби бачив власний вирок.

— Так, — відповів він тихо.