Глава 7

Еліс сказала це так буденно, ніби йшлося про старого пса, який нарешті підвівся зі свого лежака.

Ліра не могла відірвати погляду від книги. Вона лежала на підлозі, розгорнута на останній сторінці, і чорнило на пожовклому папері досі блищало — так, наче напис з'явився там хвилину тому, а не сто років.

— Хто прокинувся? — запитала вона, і власний голос здався їй чужим, надто тонким для цих стін.

Еліс не відповіла одразу. Вона дивилась кудись за плече Ліри, у темряву коридору, і щось у цьому погляді змусило Ліру мимоволі озирнутися.

— Він слухає, — сказала дівчинка нарешті.

Ельріх різко зачинив двері за спиною. Звук вийшов надто гучним у цій тиші — глухий удар дерева об камінь.

— Ми йдемо, — кинув він.

— Куди? — Ліра навіть не повернулася до нього, все ще дивлячись на книгу.

— До головної зали.

Вона все-таки підняла на нього очі.

— Ти щойно хотів звідси втекти.

— Передумав.

— Чому раптом?

Ельріх на мить завагався, ніби сам не був певен, чи варто казати вголос.

— Бо тепер я знаю, що воно не просто прокинулося, — промовив він тихо. — Воно шукає тебе.

Слова впали важко, як камінь у воду, і Ліра відчула, як щось стискається в грудях — не страх навіть, а якесь глибше, майже тваринне усвідомлення.

— Чому мене? — прошепотіла вона.

— Не знаю, — відповів Ельріх.

Еліс тихо засміялася — коротко, беззвучно майже, лише вигин губ.

— Знаєш, — сказала вона.

Ельріх подивився на дівчинку так, як дивляться на щось, чого боїшся більше за темряву.

— Замовкни, — процідив він.

— Ти завжди так робиш, — Еліс зробила крок ближче, і її босі ноги не видали жодного звуку на кам'яній підлозі.

— Що?

— Забуваєш.

Вона підійшла ще ближче, і Ліра мимоволі відступила, хоча дівчинка дивилася не на неї.

— Ти забув, хто ти, — сказала Еліс, дивлячись просто на Ельріха.

Він зблід. Ліра бачила, як щось у ньому надламалось — швидко, майже непомітно, але вона встигла це вловити.

— Що вона має на увазі? — спитала Ліра.

— Нічого, — відрізав Ельріх.

— Ельріху.

— Ходімо, — він нахилився і схопив книгу з підлоги.

Щойно його пальці торкнулися обкладинки, полум'я запальнички в його іншій руці згасло — не затремтіло, не зменшилось, а просто зникло, ніби хтось стер його одним порухом.

І з темряви пролунав голос.

— Вальден.

Ельріх випустив книгу з рук. Вона гупнула об підлогу, і звук рознісся луною, якої не мало б бути в такому вузькому просторі.

Голос був старий. Чоловічий. І він не долинав ні з підвалу, ні з коридору — він лунав звідусіль одночасно, наче саме повітря промовляло це слово.

Ліра побачила, як Ельріх заплющив очі, і його плечі опустились, ніби на них раптом ліг тягар, якого він не міг більше нести.

— Вальден, — повторив голос.

— Я не чув цього імені десять років, — прошепотів Ельріх, і в його голосі забриніло щось, чого Ліра досі в ньому не чула — не злість, не страх, а виснаження людини, яка нарешті перестала тікати.

— А воно тебе не забуло, — тихо сказала Ліра, сама не знаючи, звідки взялися ці слова.

Вони повернулися до головної зали мовчки. Еліс зникла так само раптово, як з'являлася — щойно була в дверях, а тоді просто не стало нікого, лише протяг ворухнув полум'я свічок. Книга залишилась лежати на кам'яних плитах, розгорнута, наче чекала, що хтось прочитає її ще раз.

Ліра сіла за довгий стіл, обхопивши руками лікті, щоб стримати дрож. Ельріх стояв біля вікна, спиною до неї, дивлячись у темряву за шибкою, де не було видно нічого, окрім власного відображення.

— Розповідай, — сказала вона.

— Про що? — не обертаючись.

— Про Вальденів.

— Я вже казав.

— Ні. Ти сказав частину.

Ліра поклала на стіл контракт — той самий, зі зміненою назвою фонду й новим ім'ям у графі свідка. Папір здавався важчим, ніж мав би бути.

— Ти сказав, що твої предки володіли цим будинком, — продовжила вона.

— І чому будинок знає твоє прізвище?

Ельріх нарешті обернувся. У його очах, освітлених лише свічками, було щось, що змусило Ліру затамувати подих.

— Бо це його ім'я, — сказав він.

— Що?

Він підійшов і сів навпроти неї, важко, як людина, що нарешті здалась.

— Садиба належала Вальденам понад сто років, — почав він. — Але ми не просто жили тут. Ми служили йому.