Глава 6

Ранок прийшов без сонця.

Ліра зрозуміла це ще до того, як розплющила очі - просто відчула холод, що осів на шкірі, ніби хтось за ніч відкрив вікно й забув зачинити. Перша думка була проста й дурна: вона проспала. Друга прийшла слідом, гостріша - у кімнаті стало занадто тихо. Не та тиша, яка буває вранці. Та, що застрягає в вухах і чекає.

Вона розплющила очі.

Стеля. Сіра штукатурка, тріщина, що бігла від одного кута до іншого, наче хтось колись давно провів по ній нігтем. Кілька секунд Ліра лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, де вона - і тіло згадало раніше, ніж голова: задерев'яніла шия, ниючий бік від підлоги. А потім усе повернулося одразу, суцільним потоком, від якого перехопило подих.

Садиба. Пагорб. Фотографії. Дівчинка. Ельріх. Підвал. Маркус.

Вона різко сіла - надто різко, у скронях миттю запульсувало.

Ельріха в кімнаті не було.

- Ельріх? - голос вийшов хрипкий, чужий.

Тиша.

Ліра піднялася, притримуючись за стіну, поки тіло не звикло до вертикального положення. Подивилась на телефон, майже машинально - і завмерла.

07:42. Мережі, звісно, не було. Але батарея показувала сто відсотків.

Вона насупилась, намагаючись пригадати - і пригадала точно, з тією впертою ясністю, яка буває тільки вранці: шістдесят один відсоток, перед тим як заснути. Вона під'єднала телефон до павербанка ще звечора. Павербанк лежав поруч. Вимкнений. Повністю розряджений - так, ніби віддав усе, що мав.

- Дуже смішно, - сказала вона в порожню кімнату, і власний голос прозвучав тонше, ніж їй хотілося.

Вона підвелась, підійшла до дверей - і на порозі побачила аркуш паперу, пожовклий, з загнутим кутом.

Нахилилась. Підняла. Це був її контракт - той самий, який вона залишила у рюкзаку, ще й не діставала відтоді. Погортала сторінки пальцями, що раптом стали не надто слухняними, - і застигла.

У нижній частині документа, там, де мала стояти назва компанії, чорнилом, трохи розпливчастим, наче писали пером, було виведено: «Фонд Вальден».

Цієї назви в контракті не було. Вона пам'ятала документ напам'ять - юридична назва була зовсім інша, суха, канцелярська. А це... це виглядало так, ніби хтось дописав рядок вручну, вже після того, як вона підписала.

Вона перегорнула останню сторінку - і серце зробило дивний, важкий стрибок.

Під її власним підписом з'явився ще один рядок.

«Свідок: Ельріх Вальден».

Ліра перечитала його тричі, ніби сподівалася, що літери самі переставляться в щось безпечніше.

- Що за чорт...

- Не кричи зранку.

Вона обернулась так різко, що аркуш вислизнув з пальців і затріпотів у повітрі.

Ельріх стояв у дверях, у руках - дві металеві кружки, з яких піднімалась пара. Вигляд у нього був такий буденний, що на секунду це здалося майже образливим.

- Ти з глузду з'їхав? - вона не рухалась йому назустріч.

- Можливо, - він простягнув їй одну кружку.

- Кава.

Вона не взяла. Руки чомусь не слухались - тримали аркуш так, ніби він міг обпекти.

- Що це? - вона підняла контракт.

Ельріх подивився на нього - і щось у його обличчі зламалось, швидко, на частку секунди, перш ніж він устиг сховати це за звичною похмурістю.

- Де ти це знайшла?

- На підлозі.

Він забрав аркуш із її рук майже силоміць, пробіг очима - і тихо вилаявся, так тихо, ніби сказав це самому собі, а не їй.

- Ти знаєш, що це?

- Я питаю тебе.

- Так.

Одне слово - а Ліра відчула, як усередині все стискається, повільно, наче хтось затягує вузол під ребрами.

- Тоді?

- Це прізвище моєї родини.

- Вальден?

- Так.

- Але ти казав, що ти з села.

- Я звідси.

- Це не відповідь.

- Я не знав, що вони використали це ім'я.

- Хто?

Він поставив кружку на стіл - надто акуратно, ніби боявся, що руки його підведуть.

- Я не знаю, хто підписав контракт.

- Але знаєш, що це прізвище твоєї родини. І що це означає?

Він подивився на неї - довго, ніби зважував, скільки правди вона витримає цього ранку.

- Власники цієї садиби були Вальденами.

Ліра мовчала. У грудях щось важко осідало.

- Тобто... Ти з ними родич?

- Був, - і одразу, ніби сам собі не повірив: - Ні. Є.

Вона повільно опустилась, бо ноги раптом стали не надто надійними.