Ранок почався зі стуку у вікно.
Нора розплющила очі й кілька секунд дивилася на стелю, намагаючись зрозуміти, що саме її розбудило. Стук повторився.
Вона підвелася, накинула кардиган і підійшла до вікна.
За склом стояв Марко.
В одній руці він тримав паперовий пакет, а в іншій — невелику коробку з інструментами.
Нора примружилася.
Невже в цьому селі було заведено з'являтися під вікнами ще до сніданку?
Вона відчинила вікно.
— Доброго ранку. Щось сталося?
— Сподіваюся, що ні, — відповів Марко. — Але твої віконниці, здається, вирішили інакше.
Нора визирнула назовні.
Одна віконниця справді висіла трохи криво. Учора вона цього навіть не помітила.
— Вона ж не збирається впасти мені на голову?
— Якщо збирається, то попередить заздалегідь. Вона скрипить так, що її почує половина Вербового.
— Чудово. А я думала, що в мене нарешті з'явиться трохи приватності.
Марко засміявся.
— Саме тому я й прийшов. Можу полагодити. А ти, здається, обіцяла подумати про тортик.
Нора сперлася ліктями на підвіконня.
— Я обіцяла подумати, а не відкрити кондитерську.
— Я невибагливий. Мені підійде навіть щось просте.
— Ти кажеш це так, ніби вже знаєш, що я погоджуся.
— Я оптиміст.
— Або дуже хитрий сусід.
— Одне іншому не заважає.
Нора не втрималася від сміху.
— Гаразд. Заходь після сніданку. Подивимося, що можна зробити з твоїм оптимізмом і моєю духовкою.
— Домовилися!
Марко підняв пакет.
— А це тобі. Хліб із пекарні. Я все одно йшов повз.
— Ти завжди приносиш щось людям, яким збираєшся ремонтувати віконниці?
— Тільки тим, хто потенційно здатний спекти тортик.
— Тоді тобі доведеться сподіватися на краще.
Він усміхнувся й рушив стежкою до хвіртки.
Нора зачинила вікно, дивлячись йому вслід.
Схоже, у Вербовому справді не надто поважали поняття приватності.
Але хліб пахнув чудово.
Тож, можливо, вона була готова трохи поступитися.
Після сніданку Нора вирішила взятися за сад.
Точніше, за ту його частину, до якої можна було дістатися, не продираючись крізь зарості.
Вона знайшла в коморі старі рукавички, невелику сапку й кошик. На дні комори лежали ще якісь інструменти, але Нора вирішила не перевіряти їхню справність на власних пальцях.
Для початку вона обрала клумбу біля ґанку.
Колись тут, мабуть, росли квіти. Тепер залишилися лише кілька впертих стебел, сухе листя й бур'яни, які почувалися повноправними господарями.
— Ну що ж, — промовила Нора, закочуючи рукави. — Подивимося, хто кого.
Перші десять хвилин усе йшло чудово.
На одинадцятій вона висмикнула бур'ян, який виявився значно міцнішим, ніж здавався.
На дванадцятій мало не сіла просто на землю.
На п'ятнадцятій зрозуміла, що рослина, яку вона так старанно намагалася врятувати від власного сапання, була звичайнісіньким бур'яном.
Нора випросталася й подивилася на клумбу.
Результат був… неоднозначний.
— Ти воюєш із садом чи сад уже встиг образити тебе особисто?
Нора різко обернулася.
Марко стояв біля хвіртки, спираючись на одвірок. Інструменти він приніс, але, судячи з виразу його обличчя, спершу вирішив насолодитися видовищем.
— Я працюю, — гідно відповіла Нора.
— Бачу. Сад теж. Він навіть не намагається приховати, що перемагає.
— Ти прийшов ремонтувати віконниці чи коментувати мої невдачі?
— Можу робити це одночасно. У мене багатий досвід.
— У такому разі починай із віконниць. А якщо почуєш дивні звуки, не звертай уваги. Це я домовляюся із землею.
Марко підійшов ближче, оглянув клумбу й серйозно кивнув.
— Здається, земля поки що не дуже зацікавлена в переговорах.
— Марку!
— Усе, мовчу.
Він підняв руки й попрямував до будинку.
Нора похитала головою, але усмішка сама з'явилася на її обличчі.
Поки Марко займався віконницями, Нора вирішила дослідити сад із практичнішого боку.
Вона вже знала, що тут росте яблуня, і після розмови з Марією почала придивлятися до інших дерев.
За старою огорожею ховалися кілька кущів смородини. Трохи далі росла груша, гілки якої переплелися так, ніби дерево намагалося обійняти саме себе.
А біля дальнього кута саду стояв невеликий сарай.
Його двері заїло, але після кількох наполегливих спроб Нора все-таки змогла їх відчинити.
Усередині пахло сухою деревиною, землею та чимось трав'яним.
На полицях стояли порожні горщики, лежали старі мотузки й садові інструменти. У кутку знайшлися дві дерев'яні скриньки, а на стіні висів календар, який давно втратив актуальність.
Нора провела пальцем по запиленій полиці.
Можливо, тут усе ще було щось корисне.
Вона перебрала інструменти, відкладаючи вбік ті, що здавалися придатними. Знайшла навіть пару секаторів, хоча один із них потребував чищення.
На дні дерев'яної скриньки лежали пакетики з насінням.
Нора підняла один до світла.
Напис стерся майже повністю, залишилося тільки кілька літер.
— Ну звісно, — пробурмотіла вона. — Було б надто просто, якби ти ще й підписане залишилося.
— Щось знайшла?
Марко стояв у дверях сараю.
— Можливо. Старе насіння. Але я не знаю, що це.
Він підійшов, узяв пакетик і примружився.
— Схоже на настурцію.
— Ти ще й у квітах розбираєшся?
— У деяких. Моя бабуся мала сад, і колись я був змушений допомагати їй. Вона вважала, що хлопець, який не відрізняє квіти від бур'янів, ризикує залишитися без пирогів.
— Мудра жінка.
— Надзвичайно. Особливо коли справа стосувалася випічки.
Нора розсміялася.
— Тоді, можливо, ти зможеш навчити мене розбиратися в цьому саду.
— Зможу. Але попереджаю: мої послуги коштують дорого.
— Тортик?
— Бачиш, як швидко ти вчишся!
Він повернув їй пакетик із насінням.
— Але поки не висівай. Треба перевірити, чи воно ще придатне. І краще спершу розібратися з тим, що вже росте.
#4938 в Любовні романи
#1041 в Короткий любовний роман
#468 в Різне
#313 в Гумор
Відредаговано: 24.10.2026