Нора прокинулася від співу птахів.
Спочатку вона навіть не зрозуміла, що саме її розбудило. Звук був таким незвичним, таким далеким від міського гулу, до якого вона звикла, що дівчина кілька секунд просто лежала із заплющеними очима.
Десь за вікном перегукувалися горобці. У старих стінах тихо потріскувало дерево, а вітер ледь помітно ворушив фіранки.
Нора розплющила очі.
На стелі танцювали сонячні відблиски.
Вона повернула голову до вікна й усміхнулася.
— Доброго ранку, Вербове.
Їй самій стало трохи смішно від того, що вона привіталася з будинком. Та хіба не мала на це права? Тепер це було її місце. Її кімната, її вікно, її сад за склом.
І, можливо, колись це буде її дім у тому значенні, якого не можна знайти в жодних документах.
Нора потягнулася, відкинула ковдру й сіла на ліжку.
Телефон на тумбочці показував половину дев'ятої.
Вона звично потягнулася до нього, щоб перевірити повідомлення, але зупинилася.
Ніхто не чекав від неї негайної відповіді. Не було термінових справ, ранкових нарад чи списку завдань, який потрібно було виконати ще до того, як вона встигне допити каву.
Ця думка здалася настільки незвичною, що Нора навіть перевірила календар.
Нічого.
Жодної зустрічі.
Жодних обов'язків, окрім тих, які вона сама собі обере.
— Господи, — тихо промовила вона. — Невже люди справді так живуть?
У відповідь за вікном защебетала пташка.
Нора розсміялася.
— Гаразд. Не дивись на мене так. Я просто давно не відпочивала.
Вона вмилася, розчесала волосся й одягнула зручні джинси та м'який светр. Накинувши кардиган, спустилася сходами на кухню.
Тут було прохолодніше, ніж у спальні.
Кухня зустріла її запахом старого дерева, сухих трав і чогось ледь солодкого, що, здавалося, в'їлося в стіни за довгі роки.
Нора відчинила вікно.
Свіже повітря увірвалося до кімнати, принісши із собою запах вологої землі й осіннього листя. На підвіконні стояв маленький керамічний горщик із висохлою рослиною. Дівчина обережно торкнулася землі.
Суха.
Дуже суха.
— Ну, ми з тобою в однаковому становищі, — сказала вона рослині. — Обидві потребуємо трохи турботи.
Вона поставила чайник, дістала чашку й почала досліджувати кухонні шафки.
Чашки різнилися за формою та кольором. Одна була білою з тоненькою синьою облямівкою, друга мала крихітну тріщинку біля ручки, а третя прикрашалася намальованими грушами.
Нора вибрала саме останню.
Чомусь вона їй сподобалася.
На нижній полиці знайшлася баночка меду, а в іншій шафці — пачка чаю, яку вона привезла із собою.
За кілька хвилин на столі вже стояли чашка, тарілка з печивом і маленька баночка меду.
Нора сіла біля вікна.
І завмерла.
За склом розкинувся сад.
Учора, коли вона приїхала, було вже надто пізно, щоб роздивитися його як слід. Тепер же сонце освітлювало кожен куточок: старі яблуні, кущі смородини, зарослу стежку й дерев'яну лавку біля паркану.
Сад був занедбаний.
Але не мертвий.
Між високою травою виднілися кущики м'яти. Під вікном росли якісь квіти, що вперто тягнулися до світла. На одній із яблунь ще трималося кілька червоних плодів.
Нора зробила ковток чаю.
— Сьогодні ми з тобою познайомимося, — пообіцяла вона саду.
І раптом зрозуміла, що давно не обіцяла собі нічого хорошого.
Не великого. Не такого, що вимагало б сміливості, грошей чи чийогось схвалення.
Просто вийти в сад.
Подивитися на дерева.
Можливо, знайти квіти, які ще можна врятувати.
Цього було достатньо.
Надворі виявилося тепліше, ніж Нора очікувала.
Вона вийшла на ґанок із чашкою чаю в руках і зупинилася, вдихаючи свіже повітря.
Десь за парканом гавкнув собака. Дорогою повільно проїхав велосипедист, привітався з кимось невидимим для Нори й зник за поворотом.
Звичайне сільське життя.
І чомусь саме його їй так бракувало.
Вона поставила чашку на підвіконня, знайшла біля дверей старі садові рукавички й рушила стежкою.
Трава лоскотала щиколотки. Подекуди гілки низько звисали над доріжкою, і доводилося відхиляти їх убік. Біля яблуні Нора зупинилася, підняла з землі одне з опалих яблук і оглянула його.
— Неідеальне, але цілком придатне для пирога.
Вона поклала яблуко до кишені кардигана.
Потім знайшла ще одне.
А за ним — третє.
Невдовзі кишеня стала підозріло важкою.
— Якщо хтось побачить мене зараз, то вирішить, що я прийшла сюди красти врожай.
Нора озирнулася на будинок.
— Хоча технічно це мій урожай.
Вона гордо випросталася й рушила далі.
За кущами смородини виявилася вузенька стежка, майже повністю прихована травою. Вона вела до старої лавки, пофарбованої колись у зелений колір.
Фарба давно облупилася.
На спинці хтось вирізьбив маленьке сердечко.
Нора провела по ньому пальцем.
Дві літери стояли поруч: «М» і «А».
Вона не знала, кому вони належали.
Можливо, колишнім господарям. Можливо, двом людям, які колись сиділи тут, трималися за руки й були переконані, що їхнє щастя триватиме вічно.
Нора усміхнулася.
Їй раптом захотілося відремонтувати лавку.
Не сьогодні, звісно. Сьогодні вона ще навіть не знала, де в будинку лежать усі потрібні інструменти.
Але колись.
Вона вже бачила, як сидітиме тут із книжкою, коли сад зазеленіє. Як питиме чай прохолодними вечорами. Як слухатиме дощ, що стукатиме по листю.
А може, колись тут сидітиме не лише вона.
Нора похитала головою.
— Спочатку розберімося з яблуками, мрійнице.
І повернулася до будинку.
Кухня зустріла її затишною тишею.
Нора виклала зібрані яблука на стіл, помила руки й заходилася шукати щось, у чому можна було б принести їх до ладу.
Саме тоді вона помітила нижню шухляду старого буфета.
Вона трохи заїдала, тож Нора мусила потягнути сильніше.
Шухляда піддалася з тихим скрипом.
#4994 в Любовні романи
#1055 в Короткий любовний роман
#471 в Різне
#315 в Гумор
Відредаговано: 24.10.2026