Сабр

Сабр

Віталій Каранда

Колись Хідр, учитель Мойсея, звернувся до людства із застереженням. Він сказав, що певного дня вся вода у світі <…> зникне. Потім її замінить інша вода, від якої люди збожеволіють.

Ідріс Шах. «Коли змінилися води»

І промовив Господь до Мойсея: «Візьми жезл <…> і виведеш їм воду зі скелі, і напоїш громаду та їхню худобу».

Книга Чисел 20:7–8

Чоловік був настільки згорблений, що йому майже не було потреби нахилятися до бетонного стовпа колонки. Пальцями, суглоби яких було понівечено чи то артритом, чи то каліцтвом, він повернув іржавий вентиль. Верескливо заскреготіло залізо. Або кістки. З крана тонкою та лінивою цівкою побігла вода, яку чоловік тремтячими рухами намагався впіймати у шийку пластикової каністри. Тим часом інші люди, що стояли в черзі за горбуном, підтиснулися щільніше, готуючи свою тару для наповнення.

Свердловин у селі було декілька. Спорудила їх гуманітарна організація в ті часи, які вже ніхто й не пам’ятав. Біла фарба трафаретного напису на цистерні, що стояла над колонкою на чотирьох залізних стовпах, облущилася під нищівним південним сонцем. Залишилися лише окремі загадкові літери DRINKING WA… та фрагменти арабського «плетива», яке виглядало як посічена на шматки змія. Сонячні панелі, нахилені під кутом, наче соняшники, височіли над конструкцією свердловини і були геть забруднені пташиним послідом.

Раптом серед людей, що купчилися біля колонки, пройшов безвʼязний гомін. Один за одним усі повертали голови в бік прилеглого вузького провулка. Звідти доносилося тонке й ритмічне бряжчання дзвінка,  луною відбиваючись від глиняних стін присадкуватих будинків. За хвилину на перехрестя біля свердловини вийшов старий чоловік у вицвілому тюрбані, поруч із ним неспішно дріботів сірий кістлявий віслюк з латунним дзвіночком на шиї.

Одяг старого був настільки запилений і заплямований засохлим мулом на колінах і ліктях, що було важко взагалі розрізнити, чи мають його сорочка та штани якийсь колір. Старий та його віслюк ніби зливалися в суцільну сіру пляму, сірий клуб куряви, який протяжний вітер переганяє провулками села.

Ніхто навіть приблизно не знав, скільки чоловікові років. Навіть найстарші в селі пам'ятали його зі свого дитинства — і вже тоді він був таким самим, вічно старим.

Із наближенням чоловіка люди повільно розступалися. Хтось відсахувався від нього, діти забігали йому за спину й улюлюкали. Горбун, що вже наповнив водою свою каністру, киваючи підборіддям у бік старого, скривився в беззубій посмішці. Він жестикулював, крутив своїми спотвореними пальцями біля скроні та обертався на всі боки, очима шукаючи схвалення в навколишніх. Молода жінка, що в одній руці тримала зв’язку порожніх пластикових пляшок, цокала язиком і похитувала головою. Вільною рукою вона встигала погойдувати маленьку дитину, що час від часу захлиналася невтішними схлипами.

Інша жінка з розпатланим брудним волоссям і в лахмітті, лише віддалено схожому на людський одяг, розштовхала людей навколо старого і припала до землі біля його ніг. Вона видавала уривчасті звуки на кшталт булькотіння та простягала сухорляві руки до чоловіка, намагаючись ухопитися за край його сорочки чи бодай торкнутися його взуття. Старий лишався незворушним і чіткими стриманими рухами прямував навскіс через перехрестя. Натовп розсувався перед ним.

Один хлопчик, років десяти, в довгій сорочці, яку він, певно, доношував за старшим братом, жбурнув невеликий камінець у бік старого. Розмах був таким слабким, що камінь лише підкотився до ніг чоловіка. Старий на мить зупинився і, не оглядаючись на людей, нахилився, підібрав камінець і сховав у сумку. Це спричинило вибух гоготіння, в якому перегукувалися дитяче пирскання, жіночі смішки та чоловічий регіт.

Цієї ж миті віслюк, відчувши, що повід послабшав, подався до бічного арика з водою, щоб угамувати спрагу. Старий, помітивши цей самовільний маневр тварини, миттєво стрепенувся, схопив повід і рвучко відсмикнув віслюка, не дозволивши тому навіть зробити перший ковток. При цьому з рота старого вирвався лункий звук, яким він ніби звертався до неслухняної тварини. Хлопчаки, намагаючись відтворити той дивний звук, глузливо гукали навздогін старому:

«С-а-а-п-п-р!»

* * *

— Сабр! — вигукнув старий. Він насупив білі брови та пильно вдивився у байдужу морду віслюка. — Скільки разів я попереджав тебе?!

Віслюк мовчав і, здавалося, не відчував своєї провини, лише дрібно ворушив вухами, відганяючи мух, та дивився сумним незмигним поглядом у бік арика з водою. Чоловік легенько підсмикнув повід, і тварина слухняно рушила поруч, похитуючи головою в такт стукоту копит.

Не звертаючи уваги на глумливий галас натовпу, старий і віслюк неспішним кроком минули колонку. Ще один поворот, і перед ними відкрився невеличкий майдан, де ледве жеврів сільський базар — три ряди прилавків з пошарпаними навісами.

Старий упевненим кроком подався до торговця в крайньому куточку, худорлявого молодого чоловіка, що мав стомлений та хворобливий вигляд. Той зустрів старого ледве помітним кивком голови та хитруватим, дещо зверхнім поглядом. Його очі здавалися випнутими через повну відсутність вій.

Ніби за якимось встановленим між ними ритуалом, старий так само майже непомітно кивнув і, не промовляючи ані слова, потягнувся за торбою, що висіла на віслюкові. Наступним рухом він поклав перед торговцем пакунок зі старої пожовклої газети.