Саб'єна: шлях до душевної філалії

І : Океан спогадів

Ще у часи мого дитинства мій батько зрозумів, що моє ім’я то зовсім не про мене. Років, здається, у п'ять чи шість (тоді був перший рік мого навчання у школі фурій) він надумав його змінити. Скоріш за все то б йому вдалося, якби я не вирішила глянути на папери, які побачила у тата на офісному столі. Я дивилася телевізор і поки йшла реклама вирішила швиденько перехопити щось попоїсти на кухні. Як ви вже певно зрозуміли, офіс був на шляху до кухні і мені чомусь закортіло зиркнути у відчинені двері татового офісу. Його там не було, і моя дитяча цікавість взяла гору. 
Оглянувшись перед входом, я тихенько попрямувала у сторону паперів. На той час читати я вже вміла, хоча, звісно, не завжди розуміла сенс прочитаного. Так було і тоді. Перші слова, які побачили мої маленькі оченята, мені ні про що не говорили. Але наступні два, які мені зустрілися, змусили мене зробити великі очі . Замість імені "Сап'єна" моїм ім'ям було вказано "Куріосія". Погодьтеся, перший варіант точно звучить набагато краще. 
Звісно ж, як будь-яка поважаюча себе  п'ятирічна (чи шестирічна? ай, неважливо) дитина, дочекавшись татового повернення з роботи, я чекала слушного моменту спитати у нього про це. "Слушним" став час сімейної вечері. Після озвучення мною питання, що турбувало мене майже півдня, мама з татом синхронно обмінялися поглядами та направили їх потім на мене. Вираз їх облич дав мені тоді зрозуміти, що побачити я повинна була ці документи точно не у цей день. Або взагалі ніколи.
- Серденько, послухай... – почала схвильованим та здивованим голосом матінка, та тато не дав їй договорити:
- Наші традиції наголошують на відповідності особистісних якостей фурії та її імені, - нагадав він, - ти ж та твоє ім’я – паралельні лінії, які наврядчи перетнуться. Саме тому МИ вирішили, що ім’я твоє повинно бути змінене, аби не допусти проблем у майбутньому.
Відповіддю  на цю його коротку промову стали моє розгублене личко, яке не знало (а тому збиралося запитати), що таке «паралельні лінії»  та глибокий вдих та видих матінки. Тільки я набралася сміливості задати своє запитання, як мене випередила мати.
- Гарна спроба, Тестарде , але я дуже сумніваюся, що діти її віку розуміють значення слова «паралельний». Ти, безперечно, запам’ятав настанову нашої сімейної психологині про чесність з дітьми, але забув про те, що доносити інформацію до них треба не термінами, а простими словами – на цих словах вона привітно йому посміхнулася, але наступної секунди її губи утворили пряму лінію, а вираз обличчя набув серйозних, навіть трохи агресивних рис. – Це перше. По-друге, не було ніяких «ми» і ти про це прекрасно знаєш. Наша донька ще маленька, як можна стверджувати, що її поведінка вже не стане іншою? Зацікавленість у навколишньому середовищі це нормально у її віці.
- Цікавість та «носа не у свої справи» це різні речі, люба - у тон їй відповів батько, - і ти це прекрасно знаєш. Але не можу не погодитися, я забув про правило спілкування з дитиною «її ж» мовою. Щодо твоїх передостанніх слів...
Далі вони почали сперечатися. Я не наважувалася встати з місця, але й чути те все теж не хотілося: сварки батьків завжди викликали у мене сум. Те, що я почала плакати, я зрозуміла тільки після того, як побачила сльозинку, що капнула у чашку з моїм улюбленим апельсиновим соком. Наступної миті мій стан побачила матінка – вона, безперечно, знала про негативний вплив на мене їх  словесних перепалок. Обійшовши стіл, мати сіла біля мене та лагідно притиснула мене до грудей, а потім додала до цього легеньке гойдання зі сторони в сторону. Ця комбінація завжди заспокоювала мене найшвидше.
- Я розумію, що від моїх слів майже нічого не залежить, але, прошу, подумай ще раз перед відправленням документів. Не хочу, щоб наша дівчинка потім страждала та ненавиділа себе. Ти як ніхто знаєш, що я маю під цим на увазі. А ти, доню, доїдай. Тортик зачекався – завершила матінка розмову та підняла мене, аби привести моє обличчя до ладу. Я вже заспокоїлася і відповіла на її лагідну усмішку тим самим. 
Перед тим, як закінчити сніданок, я вирішила глянути на тата, аби побачити його реакцію. Наші погляди зустрілися. У його очах я не бачила ніякого негативу, але зрозуміти усі його емоції я не змогла, що було недивним: батько завжди вміло їх приховував.
Більше я тих документів ніколи не бачила. Усі зверталися до мене як і раніше, чому я була дуже рада. Як я потім зрозуміла, на його рішення все ж залишити ім’я «Сап’єна» вплинуло його минуле, яке до сих пір залишалося для мене загадкою.
З океану спогадів, немов рибу штормовою хвилею, мене виніс доторк до плеча та звук розбитої тарілки.
- Сап’єна, ми справу зробили, тому тепер маємо вільний час. Можеш залишися тут ще на годинку: пам’ятаю, важливу справу маєш.Щасти – пролунав над вухом голос Аффіди, моєї найкращої подруги. Ми  з нею познайомилися ще у початковій школі. Саме тому навіть не дивлячись на її обличчя я з упевненістю можу сказати, що два останні речення вона проговорила з хитрою усмішкою, якою вона показувала радість від того, що я довірила їй щось особисте та добре кепкування.
- Важливу справу? Ти про що? – запитала  Аффіду наша колега по роботі Голезія. Вона була третьою фурією, яку відправили з нами на завдання. З нею ми маємо нормальні відносини, проте не встигли ще сильно зблизитися, бо знайомі десь тільки місяці три.  Незважаючи на це, я вже встигла зрозуміти, що ім’я її підходить їй ідеально: саме від неї ми дізнавалися найцікавіші плітки.
- Не наша то справа, ой, не наша...- загадково коротко відповіла вона. Кутики моїх губ піднялися вгору, а Голезія невдоволено цокнула язиком.
- Побачимося пізніше, дівчата! – задоволено усміхнулася я їм.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше