Різне бува

Стрункий червоноголовий підосиновик, грамів на триста і дещо менший його побратим були саме тою знахідкою, котра могла гідно завершити цілоденні пошуки. Призові гриби незворушно зайняли своє місце в кошику, а Петро і Галина Стороженки — втомлені, але неймовірно задоволені з себе, покректуючи — присіли на узбіччі лісової дороги, під старою березою.

— Ось так і у житті, — глибокодумно протягнув Петро. — Ходиш в школу, ходиш... Потім — бац! А нагорода на найвиднішому місці, ще й освітлена прожектором. Але завжди наприкінці шляху.

— До чого тут прожектор, — хмикнула дружина. — Просто усі грибники завше кидаються вглиб лісу. Наче там медом помащено...

— Стадний інстинкт! Окремо взята особа не може бути розумнішою за загал. От кожен і вважає, що найдоступніші місця вже оглянуті, тому поспішає туди, де на його думку, ще ніхто не був.

Не вступаючи в дискусію, Галина поклала голову на коліна Петрові, зручно вмостилася і заплющила очі. Такі дні, коли вони могли б вибратися куди-небудь вдвох випадали дедалі рідше, і насолоджуючись цими хвилинами єдності і тиші, їй не хотілося говорити. Лише б лежати так довго-довго і відчувати щокою тепло чоловікового тіла. Лиш те, що Петро був затятим грибником і ніщо не могло зрівнятися для нього з радістю, яку відчуваєш коли вправне око вихоплює серед трав і опалого листя лискучий капелюшок гриба, давало Стороженкам можливість відокремлюватися від світу. Що якнайкраще відповідало бажанням Галини, щастя якої вимірювалося часом, проведеним поруч з чоловіком. На самоті, без розрахунків, без комп’ютера і осоружних дослідів. Особливо зараз, улітку. Коли все навколо кличе, манить на природу.

Петро докурив цигарку, обережно загасив недопалок у підошву мешта і зиркнув на годинника.

— Ов-ва, майже сьома... А поки ще дочалапаємо...

Він делікатно провів пучками пальців дружині по щоці і легенько скубнув за вухо.

— Як настрій? Вечеряємо тут чи дотерпимо до хати?

— Хочу їсти, — вдавано капризно просюсюкала Галина, знаючи, що саме така інтонація безвідмовно діє на чоловіка. А їй ще хотілося хоч трішки побути з ним наодинці. Бо добре знала, досить лише дверям квартири затраснутися, як його знову підхопить вир невідкладних справ.

— Їсти, то їсти, — погодився Петро і пружно підхопився з землі. — Вогнище як завше за мною? То прошу любити і шанувати... Останній бойскаут на теренах Прикарпаття в дії!

Невдовзі обабіч дороги палахкотіло невеличке багаття, а над ним, нанизані на обстругані гілки, шкварчали оббіловані сироїжки, шматки сала, хліба і цибулі. Такий собі імпровізований шашличок з підручних матеріалів. Строженки потягували з пластмасових чашок ще теплу каву з термоса, вдихали аромат їжі, перемішаний з гіркуватим димом березових дров, тулилися плечима одне до одного і щасливіших за них не було в цілому світі. А щасливі, як відомо... Тож, коли Петро подивився нарешті на циферблат годинника, мала стрілка вже перетнула дев’яту поділку.

— Оце засиділися, — присвиснув. — Сьогодні вдома вже не ночувати...

— Як це? — здивувалася Галина.

— Все просто, — став жартома розтлумачувати Петро, однак зберігаючи на обличчі якнайсерйознішу міну. — До кінця доби залишилося трохи більше двох годин, а до міста не менше п’ятнадцяти км. Середня швидкість сім’ї Стороженків — це константа, отже маємо задачу з одним невідомим.

— Добре, добре, — засміялася Галина. — Не будь надто розумним, академіку.

— Академік, не академік, — з вдаваною, а, може, і не дуже вдаваною пихою задер догори підборіддя Петро. — Але й членкором не кожен стає в тридцять років. Та й загалом... Якщо останній експеримент пройде вдало, людство чекає щаслива старість... — Тут він затнувся, як завше, коли розмова заходила про роботу, пробурмотів ще щось геть неробірливе і втупився у вогонь.

— Був би ти чогось вартий, — бачачи, що чоловік вже віддаляється, Галина спробувала повернути розмову в попереднє, жартівливе русло, — то нам не треба було б чимчикувати пішки додому, а їхали б на службовій машині...

— І це вершина твоїх мрій? — пхикнув чоловік.

Жінка відчула, що в розмові щось не клеїться, і що безжурність з невідомої причини тане як димок, тож зітхнула, але відказала абсолютно серйозно:

— Одна з них...

Трохи ображена його тоном, вона хотіла ще додати, що ладна йти поруч пішки хоч на край світу, але не встигла. Петро притис дружину до грудей і міцно поцілував у вуста.

— Все-все... не бурмосся. Давай збиратися, бо завтра треба нарешті завершувати з теорією і братися до експериментів. Кожен, кому доводилося мати справу з маразмом зрозуміє, яка це мука і для старих, і для тих, хто їх доглядає.

Галина затулила долонею рота чоловікові і заходилася пакувати в сумку начиння та рештки вечері. Кому-кому, а їй Петро міг не розповідати про роки пошуків, а особливо про п’ять останніх місяців безсонних ночей і залитих морем кави днів. Коли вона бачила чоловіка лише за обіднім столом, або коли провітрювався від тютюнового диму кабінет і відпочивав комп’ютер. І тільки сьогодні ранком після чергової перевірки та обробки даних, коли Петро вийшов у вітальню зі щасливим блиском в очах та широкою посмішкою на обличчі, вона зрозуміла — мета поруч.

— Ти хіба не бачиш, що літо завершується? — оголосив він тоді, підхопив її на руки і закружляв по кімнаті. — Геть науку! Йдемо за грибами!