Різдвяне диво

Цього року зима видалась на славу. Таких морозів і хуртовин не було вже дуже давно. Землю, наче біла перина, вкривав товстезний шар білого снігу, а дерева, закуті сріблястим інієм, блищали навіть посеред ночі. Майже всі лісові мешканці спали міцним зимовим сном, а ті бідолахи, які не впадали у сплячку, боялись і носа з нори висунути. Проте, були і такі відчайдухи, котрі не тільки вилазили з нірок, a й дозволяли собі підійти до села, з надією, що там знайдеться щось попоїсти. І, як то кажуть, відвага завжди винагороджується: звірятка кожного дня знаходили безліч смаколиків під старезним дубом, який, мов добрий і мудрий дідусь, стояв на чолі у всього лісу. Тваринки не знали, що їжу їм кожного дня залишали трійко діток, котрі жили неподалік.

За пару метрів від лісу стояла невеличка, але затишна хатинка, в якій мешкала дружня і велика сім`я Бобруків. Хоч вони були люди і не багаті, проте дуже працьовиті. Кожен в сім`ї трудився, наче бджілка, в свою роботу вкладав душу і серце. Богдан Бобрук був у селі столяром. Односельчани Богдана казали, що в нього золоті руки. За що б не взявся – все зробить до ладу, на совість. Ольга Павлівна Бобрук була вчителькою в сільській школі, а вдома доглядала трьох своїх діточок: Оксану – найстаршу доню і Олежика з Мар`янкою – шестирічних двійняток-непосид. Ольга Павлівна, як і чоловік, була шанованою людиною. Жінку поважали і цінували за її мудрість, розум і працелюбство. Здавалось, щасливішої сім`ї годі було й шукати: діточки здорові, ростуть на радість батькам, в родині панує злагода і взаємоповага… А й справді, що ще потрібно для щастя?

Тільки-от біда завжди приходить туди, де її зовсім не чекають. І Бобруки не чекали біди, а вона, мов непрошений гість, прийшла в хату, мов страшна чорна хмара, нависла над будинком.

Сталося це одного чудового жовтневого ранку. Ольга Павлівна, як завжди, клопотала на кухні, поки чоловік порався по господарству. Вона готувала сніданок для всієї сім`ї. На столі вже стояли чашки для теплого чаю і пусті тарілки, в яких скоро повинна була опинитись їжа. Чайник на плиті протяжно засвистів, поруч на сковорідці смажилась яєчня. Ольга Павлівна взяла корзинку зі свіжонарізаним хлібом і поставила її на стіл. Сонячні промені забігали по підвіконню і розбудили великого волохатого кота, який мирно посапував до того моменту. Білий, мов сніг, котяра поважно потягнувся, смачно облизався і зіскочивши з підвіконня, заметушився біля ніг господарки. Жінка посміхнулась і взяла з підвіконня тарілку, в яку хотіла налити свіжого молока для улюбленця. Та раптом кімната поплила перед очима, Ольга Павлівна випустила з рук блюдце і воно, вдарившись об підлогу, розлетілось на друзки. Господиня заледве встигла зробити крок і впала на землю без свідомості.

Діти назавжди запам`ятають той день, коли прибігли на кухню і знайшли маму в непритомному стані. Саме тоді їхнє життя зміниться. Як тільки родина почує про страшний діагноз, який лікарі поставлять їх мамі, почнеться кошмар, який триватиме ще довго.

***

Вже довгих три місяці Ольга Павлівна боролась зі своєю хворобою. Рак вбивав жінку повільно, день за днем забирав життєві сили, проте вона до останнього намагається довести долі, що гідна свого життя. Ольга Павлівна дуже змарніла за весь цей час, постаріла, а її розкішне волосся почала вкривати сивина. Жінка разом з чоловіком об`їздили багато лікарень і всюди лікарі, як один, говорили про те, що потрібна термінова операція, інакше шанси вижити були дуже мізерними. Грошей на таку дорогу операцію в сім`ї не було, а сили день за днем покидали хвору.

Всі хатні клопоти лягли на плечі найстаршої доньки Ольги Павлівни – Оксанки. Дівчина готувала, прибирала, поралась по господарству, доглядала молодших братика з сестричкою, підтримувала тата і намагалась не показувати, як важко їй одній з усім цим впоратись.

Важко було всім, проте найбільшим ударом хвороба матері була для маленьких Олежика і Мар`янки. Діти перестали усміхатись, не хотіли нічого їсти, навіть закинули навчання у школі. Їм було неймовірно важко дивитись на те, як мама марніла з кожним днем. Двійнятка дуже хотіли допомогти мамусі, але не знали як. Олежик не спав ночами і часто чув, як Оксанка, закрившись в себе в кімнаті, гірко плакала, а Мар`янка одного разу підслухала, як мама просила тітку Надю, їх сусідку, подбати про них і їх тата, коли вона помре. Дівчинка одразу ж, зі сльозами на очах, прибігла до Оксани і розказала їй усе. Сестричка заспокоїла її і сказала, що головне молитись за маму і просити для неї здоров`я. «Тоді усе буде добре, от побачиш», -- говорила Оксана. І дівчинка вірила, щиро вірила, що це дійсно так. Проте, минали дні, ночі, тижні, а мамі зовсім не ставало краще…

                                                      ***

Цьогорічні Різдв`яні свята вже не принесли дітям такої радості, як минулі роки. Вони не хотіли радіти лапатому снігу, який так рясно сипав з неба, не хотіли ходити від хати до хати і колядувати, приносячи радість іншим. Дітки просто не розуміли, як можна радіти, коли їх мама от-от помре. Діти з татом вперше ходили в церкву на святкову Різдв`яну відправу без мами. Тато стояв понуривши голову і тихо плакав. А Оксана міцно-міцно тримала братика з сестричкою за ручки і всі троє вони щиро молились новонародженому Ісусику. А на третій день свят мамі стало зовсім погано. Вже вночі її забрали в лікарню.