Частина 4

 Після того, як Маркіза переконалась, що її господарям нічого не загрожує, повела мене селом в пошуках негативної енергії, яку намагалась відчути, наче радар. Вона нашорошувала свої вушка, пильно вдивлялась в далечінь й призупинялась біля інших меж, які зустрічались нам дорогою. Важко повірити, що постійно вештаючись цими стежками я нічого подібного не помічала раніше. Як взагалі таке можна приховати? Невже люди й справді наскільки обмежені у сприйнятті цього світу?

 З кожною годиною я все більше відчувала себе справжньою кішкою і мені це навіть починало подобатись. До тих пір, поки Маркіза не відчула небезпеку. Її чорна спинка вигнулась дугою, а вся шерсть наїжачилась. Прослідкувавши за її поглядом я мало не знепритомніла від страху. Перед нами стояли справжні монстри й це я зовсім не про нечисть із потойбіччя, а про собак, які при новому зрості здавались справжніми велетнями. Не дивно, що кішки так на них реагують. Чого варті тільки їх зубаті вишкірені щелепи.

– Лізь на дерево! – скомандувала Маркіза, коли собаки кинулись на нас.

 Я навіть заперечити не встигла, адже уявлення не мала як це зробити у котячій подобі. Та як тільки мої лапки торкнулись стовбура – все вийшло само собою. За лічені секунди я вже була майже на вершечку дерева. Моя нова подружка вискочила слідом. Собаки гавкали й бігали навколо, та вже нічого не могли нам зробити. Не знаю, чи змогла б я так швидко зорієнтуватись, якби не пішла з Маркізою.

 Я не одразу помітила, що ми знаходимось біля помешкання Стаса. І зрозуміла це тільки тоді, коли на подвір’ї увімкнулось світло й він вийшов із хати. Схоже, що гучний гавкіт перервав його сон. І вперше за все своє життя, я справді була рада його неочікуваній появі. Він прослідкував за собаками й побачив нас між засніжених гілок. Разом із цим мені вдалось розгледіти й навіть відчути щось незрозуміле навколо нього. Якесь чорне світіння огортало його від маківки до кінчиків пальців й від цих неприємних відчуттів моя шерсть відчутно настовбурчувалась.

– Схоже ми знайшли те, що шукали – заговорила Маркіза, не зводячи своїх смарагдових котячих очей зі Стаса.

– Що це з ним?

– Це ж він перервав твоє ворожіння із містичним коридором? – поцікавилась кішка.

– Так, але до чого це тут? – ніяк не могла допетрати, до чого вона веде.

– Ти бачила його відображення у дзеркальному коридорі, коли він увійшов до кімнати?

– Так. Але я досі не розумію до чого тут це? Ти хочеш сказати, що це ми з подругами з ним таке зробили?

– Схоже на те. Ось тому саме це ворожіння вимагає особливої обережності й цілковитої відсутності інших живих істот поряд. Тепер саме тобі доведеться йому допомогти, щоб загладити перед ним провину.

– Але як я це зроблю?

– Потрібно увібрати цю негативну енергію у себе. Для нас вона безпечна, принаймні в такій кількості, чого не скажеш про нього. Для цього тобі доведеться якось переконати його залишити тебе до світанку у своєму помешканні.

– Ти пропонуєш мені залишитись на ніч у хлопця?

– Зараз ти кішка, а не дівчина, тому можеш не хвилюватись, що він тебе впізнає.

 Стас розганяє собак і йде, а я швиденько злажу з дерева й біжу за ним. Якби я до нього не ставилась, та повинна загладити власну провину. Він відчиняє двері і я швидше за нього забігаю всередину й заскакую під ліжко. Саме цей момент із кішками завжди дратував мене найбільше.

– Ей, ти куди? – намагається дістати мене й спровадити, та в нього нічого не виходить. Де б я тобі поступилась? Тут проявляється мій характер. Якщо я маю тобі допомогти, то зроблю це з твоїм бажанням, або без нього. Він все ще намагається мене упіймати, а коли йому це набридає – поступається моїй наполегливості й лягає в ліжко. Схоже, я добряче його втомила. Та й пізня ніч мені тільки на руку, чи швидше  – на лапу. Я очікую коли він засне, а після тихенько підкрадаюсь й лягаю поруч. Хоч я зараз у вигляді кішки, та моя свідомість залишається при мені. Важко впоратись із хвилюванням через таку близькість. Та коли я помічаю, що це спрацьовує і чорне світіння повільно всмоктується у мене, вдається трохи розслабитись й навіть забутись де я знаходжусь, дозволивши собі зімкнути повіки.

 Коли я розплющую очі й усвідомлюю, що, мабуть, заснула у Стаса, мене охоплює паніка. Як же так? Як я дозволила цьому статися? З жахом помічаю власні руки й розумію, що залишилась без прикриття й постала перед ним у своєму звичному вигляді. Ніч минула, а значить я знову просто Інна. З острахом підіймаюсь, боячись зараз зустрітись із ним поглядами, та ще й в одному ліжку, та помічаю рідні стіни. Тільки після цього видихаю із полегшенням й до мене нарешті доходить, що все це мені просто наснилось. Схоже, що вчорашні посиденьки з дівчатами не пройшли безслідно й таким чином відобразились на моїй підсвідомості. Я спокійно проспала у своєму теплому ліжечку цілу ніч, на відміну від мого мозку, який дуже намагався змусити повірити мене у те, що я – кішка. Це ж треба такому наснитись.

 Сьогодні ввечері ми домовились зустрітись із дівчатами в місцевому клубі на танцях, які влаштовують щорічно на свята. Я вже майже отямилась від свого нічного сновидіння, яке змусило мене добряче похвилюватись. Тепер не терпиться поділитись цим божевіллям із подругами. А ще, здається, після нічної пригоди змінилось навіть моє ставлення до Стаса. Все-таки сни творять чудеса, або все це і є магією різдвяної ночі, яка здатна очистити твоє серце від негативу.