Розділ 8. Відстань

У містечку все ще панувала святкова атмосфера — діти ліпили сніговиків на площі, пахло свіжою випічкою, і гірлянди сяяли теплими вогниками. Але для Амелії світ став сірим.

Лукас більше не усміхався їй. Він вітався коротко, відвертався, коли вона заходила до крамниці, і навіть робив вигляд, що надто зайнятий, аби говорити з нею.

— Можна вам допомогти з вітриною? — несміливо запитала вона, стоячи біля прилавка.
— Я впораюся сам, — відрізав він, не дивлячись у її бік.

Кожне його слово було мов крижина, що падала їй у серце.

Увечері Амелія сиділа біля вікна своєї кімнати й дивилася, як на вулиці падає сніг. Вона згадувала, як вони каталися на санях, як він тримав її руки, як у його погляді було стільки тепла. Тепер цього тепла не лишилося й сліду.

«Я винна сама, — подумала вона. — Я мала сказати йому правду з самого початку…»

Але чи зможе він тепер повірити їй?

Наступного дня Амелія спробувала ще раз. Вона приготувала гарячий шоколад і принесла його в майстерню Лукаса. Він стояв над дерев’яною іграшкою, яку різьбив власноруч, і навіть не підняв очей.

— Лукас… будь ласка, вислухай мене.
— Для чого? Щоб ви могли переконати мене віддати крамницю? — у його голосі чулося розчарування. — Ви зробили свою роботу. Вітаю.

Амелія відчула, як сльози печуть очі, але стрималася. Вона поставила кухоль на стіл і тихо відповіла:
— Ні. Це більше не робота. Те, що я відчуваю… воно справжнє.

Він нарешті підняв погляд. Його очі були темними, повними болю й недовіри.
— Якщо б це було справжнє, ви б не брехали мені.

Його слова були останнім ударом. Амелія вийшла з майстерні, відчуваючи, що між ними виросла стіна з криги, яку неможливо подолати.

Але десь у глибині серця вона знала: мусить знайти спосіб довести йому правду — інакше втратить його назавжди.