Різдвяна флейта

Переддень Різдва я йшов по Дерибасівській. Як завжди, весь у внутрішніх процесах, осмисленнях, переживаннях. Це той період року, коли всі в інстаграмах і фейсбуках підбивають підсумки. Добре, що тепер почали і про невдачі писати, бо якось зовсім кепсько почувався. Період, коли потрібно «мері-крістмас», а воно щось і не «крістмас», і не «мері». І снігу немає — стандартна для Одеси новорічна ситуація, лише вітер у писок. 

Я минаю кондитерську, недалеко від горсаду. Заглядаюся на її казкову вітрину, де зайці наливають одне одному чай. Сам фасад оздоблений, звісно, гілками хвої, червоними кульками та великими оксамитовими бантами. Моя «Мері», якщо розумієте іронію, любила тут бувати. Сама, з подругами, зі мною. Та вже, певно, буде бувати з кимось іншим. 

«Де твоя гордість?», — говорить мачо-мен в мені. А я що? Я звичайний ображений чоловік, якому жінка сказала «Проблема не в тобі» — навіть не щось оригінальне. 

Я дивлюся на цих рожевих зайців, зелено-червоний новорічний декор і розумію, що смак у моєї «Мері» такий самий, як і в декоратора кондитерської. 

Йду далі біля горсаду. Людей тут менше. Лавочки не заповнені пенсіонерами, які милуються зеленню, після задушних квартир, та обговорюють останні новини. Діти не купаються у фонтані й не гасають біля нього. А закохані парочки зустрічаються в кав’ярнях, де тепліше. 

«Новини. Стосунки. Гроші» — три слони, які гуляють разом зі мною. Завжди. Здається, вони гуляють зі всіма, бо перехожі теж набундючені. Жінки мотаються у здоровенні мохнаті шарфи, що обличчя не видно. Чоловіки вічно кудись спішать. Ось один такий штовхнув мене в плече, вибачився і полетів далі у справах. Де весело, то це біля «П’яної вишні». І я навіть трішки заздрю тій компанії, що сперлася на дерев’яні столики й частується наливками. 

Крізь сміх і метушню чую тиху мелодію флейти. Хтось грає «Щедрика» Миколи Леонтовича. Пройти повз не можу. Підходжу ближче до входу в Пасаж, звідки лине звук, й бачу хлопчика років десяти. В нього добряче почервоніли ніс і пальці, але він продовжує впевнено виводити мелодію. Стою деякий час зачарований. Бачу перед ним розкритий чохол для донатів, як у всіх вуличних музикантів, та, на жаль, готівку не ношу.

— У тебе є картка? — запитую, коли він закінчує грати.

— Десь була, — відповідає хлопець трохи хрипло і почервонілими пальцями шукає в кишенях. — Блін, так змерз.  

Якусь мить дивлюся на нього, а потім переводжу погляд на «Майстерню шоколаду». Ми стоїмо зовсім близько. 

— Так давай зайдемо в кафе? Погрієшся і знайдеш картку.

— Так-так, давайте! — радіє він. 

Всередині ми знайшли столик біля вікна з видом на Дерибасівську. Найкраще місце для вечірніх посиденьок, адже по місту запалюються новорічні гірлянди. Дерева, фасади будинків, скульптури — всюди сяє святкова ілюмінація. Хлопець кладе чохол з флейтою поруч на стільчик, і знімає шапку. 

— Любиш какао?

— Так, люблю, — він продовжив шукати картку по кишенях. 

Я пішов до офіціантки, яка стояла біля вітрин з різноманітними солодощами, й замовив какао з цукеркою. Відразу оплатив і попросив принести тому хлопцеві біля вікна. 

Поки я ходив, малий якраз знайшов картку. Він показав мені номер, на який я закинув донат. Нехай у когось сьогодні буде невелике свято.

— Зараз принесуть какао, а я вже побіжу. 

— Та не треба…Я ж тільки погрітися… — на щоках малого відбився рум’янець сором’язливості. — Дякую!

— Посидь, погрійся. Потім вийдеш і ще пограєш, — усміхнувся я і простягнув йому руку. Він її потис. 

З теплої «Майстерні шоколаду» я вийшов на двір. Холодне повітря в мить заполонило легені, а легкий мороз защипав відкриту шкіру. Я натягнув шапку, щоб вона прикривала вуха, закрив горло коміром пальто й пішов по Дерибасівській, звернувши потім на Преображенську. 

Три слони «Новини. Стосунки. Гроші» вже не крокували зі мною. Я йшов сам, відчуваючи цю неймовірну позитивну енергетику.

 Як же круто, зробити комусь маленьку приємність.