Розділ 10. Голос принцеси

У палаці готувалися до благодійного різдвяного ярмарку, на який запросили знатних гостей з усього королівства. Великі зали сяяли гірляндами, всюди відчувався аромат кориці, ванілі та гарячого шоколаду.

Еліза була поруч з Аделіною, допомагаючи дівчинці роздавати подарунки дітям із сиротинців. Принцеса сміялася, вперше відчуваючи справжнє свято, і це бачення зворушувало серце Крістіана.

Але серед натовпу з’явилася Вікторія. У розкішній червоній сукні вона виглядала так, наче сама Різдвяна королева. Здавалося, всі придворні чекали, коли ж вона вкотре нагадає, що саме вона — гідна трону.

— Ах, яка благородна справа, — сказала Вікторія, наблизившись до Елізи так, щоб усі чули. — Та шкода, що няня, яку ви найняли, Ваша Величносте, не зовсім… відповідає статусу двору.

Зала завмерла. Люди почали перешіптуватися.

— Уявіть собі, — продовжила вона з фальшивою усмішкою, — я бачила, як ця дівчина дозволила собі занадто фамільярні розмови з королем. Можливо, вона переплутала свої обов’язки?

Кров кинулася Елізі в обличчя, вона хотіла щось відповісти, але не встигла.

— Це неправда! — різко вигукнула маленька Аделіна, крокуючи вперед. Її голос луною рознісся залою. — Еліза найкраща! Вона добра й чесна! Вона не хоче нічого, крім того, щоб мені було добре!

Гості ахнули. Ніхто не очікував, що принцеса виступить проти Вікторії.

Крістіан підняв руку, вимагаючи тиші. Його погляд був спокійним, але холодним.
— Леді Вікторіє, — мовив він твердим голосом, — ви забуваєтесь. Ніхто не має права ображати тих, кого я запросив у цей дім.

Обличчя Вікторії спалахнуло, але вона змушена була схилити голову.
— Пробачте, Ваша Величносте, я лише… турбувалася про вас.

Аделіна міцно обняла Елізу за руку. Її очі світилися гордістю й рішучістю.
— Вона — наша сім’я, — прошепотіла дівчинка.

У цю мить Крістіан відчув, що правда виходить назовні: Еліза вже давно стала частиною їхнього життя. Та він також розумів: Вікторія не здасться так легко.