ЧАРІВНА ПОДІЯ

Наступного ранку Емілі Харпер йшла головною вулицею, поспішаючи у свою пекарню. Сніг хрумтів під її кроками, але вона майже не помічала краси морозного ранку. Напередодні ввечері їй довелося до пізньої ночі завершувати звіти і зідзвонюватися з постачальниками, і тепер вона ледве справлялася з втомою.

— Треба випити кави перед відкриттям, — пробурмотіла вона, натягнувши шарф вище.

Однак, проходячи повз вітрини магазинів, Емілі відчула легке занепокоєння. Щось було негаразд. Гірлянди, які зазвичай горіли яскравими вогнями, тепер тьмяніли і нарешті зовсім зникали. В одній із вітрин продавці розгортали подарункові коробки, складаючи в них речі, а потім акуратно повертали все на полиці.

- Що за ... - Емілі завмерла, спостерігаючи за цим процесом.

Люди, здається, не помічали дива. Вони йшли повз, безцільно оглядаючись, ніби просто не усвідомлювали, що все довкола змінилося.

Емілі прискорила крок, відчуваючи наростаючий занепокоєння. Вона добігла до своєї пекарні та завмерла біля дверей. Через скляну вітрину вона побачила, як її співробітники, Джейн та Роберт, дивним чином працювали "навпаки". Замість того щоб розкладати свіжу випічку на вітрини, вони прибирали її назад у лист і виносили в комору.

Емілі різко відчинили двері, і тихий дзвін дзвіночка пролунав, як завжди.

— Що ви робите? — майже вигукнула вона, не стримуючи роздратування.

Джейн підвела голову, її обличчя було зовсім спокійним, наче те, що відбувалося, було нормою.

— Ми просто закінчуємо, міс Харпер, — відповіла вона, повернувши кекси в коробку.

- Закінчуєте?! - Емілі майже задихнулася. — Робочий день тільки-но починається!

Роберт, не підводячи голови, спокійно додав:

- Ні, міс Харпер, ми вже закінчили.

Емілі кинулася до вітрин, дивлячись на порожні полиці. Вона знала, що вчора ввечері залишила їх сповненими свіжої випічки — кекси, пироги, пряники, все було приготовлене для Різдва. Тепер здавалося, що нічого цього не було.

- Де вся випічка? Що відбувається? - Запитала вона відповіді.

Джейн, все ще спокійна, поставила на місце чергову коробку і байдуже знизала плечима.

— Усе повернулося до комори. Ви ж самі попросили нас забрати зайве, пам'ятаєте?

Емілі відчула, як кров відлила від її обличчя. Вона нічого такого не казала. Більше того, вона не могла зрозуміти, чому ніхто зі співробітників не мав стурбованості.

— Гаразд, — насилу вимовила вона, відчуваючи, як тремтять її руки. — Зачекайте тут.

Вона попрямувала до комори, її підбори голосно стукали по плитці. Відчинивши двері, вона завмерла. Деко з круасанами, пирігами і хлібом акуратно стояли на полицях, але їхній стан був дивним: круасани виглядали недопеченими, наче їх щойно витягли з тістомісів, а пироги були сирими.

Емілі зробила крок назад, її дихання стало швидким та уривчастим.

— Ні… це неможливо, — прошепотіла вона.

Вона повернулася до головної зали, намагаючись приховати паніку.

- Роберте, Джейн, - почала вона, намагаючись зберігати спокій, - ви не помічаєте нічого дивного?

Джейн на секунду замислилася, але лише похитала головою.

— Ні, міс Харпер, як завжди.

Роберт теж знизав плечима:

- Все йде за планом.

Емілі не могла цього винести. Вона вискочила з пекарні на вулицю, щоб хоч якось перевести дух. Але дива на цьому не закінчилися. Вона побачила, як машини їхали заднім ходом, немов на плівці, що перемотується назад. У кафе навпроти відвідувачі вставали через столи з повними тарілками, ніби їхній обід навіть не починався.

- Це сон, - прошепотіла Емілі, стискаючи віскі. - Просто сон.

Вона відчула, як паніка підступає до горла. Все її оточення - робота, рутина, контроль - раптом почало ламатися перед очима. Вперше у житті вона не знала, що робити.

Емілі стояла на вулиці, вчепившись у ремінець своєї сумки так сильно, що пальці побіліли. Прохолодне зимове повітря обпалювало легені, але її дихання залишалося швидким і рваним. Все навколо продовжувало йти "назад". Гірлянди на фасадах будівель зникали одна за одною, снігові доріжки, які були щойно очищені, знову покривалися щільним шаром снігу, ніби хуртовина розігралася у зворотному порядку.

Її розум намагався знайти логічне пояснення, але з кожною секундою це здавалося все більш неможливим.

- Це якийсь жах, - пробурмотіла вона, відчуваючи, як ноги тремтять від напруження.

Емілі спробувала зробити крок, але не знала, куди йти. Повертатися в пекарню не мало сенсу - її співробітники не помічали того, що відбувається, і навряд чи могли допомогти. На вулиці ніхто не звертав уваги на дивацтво, люди рухалися, як завжди, але з кожним кроком їх дії ставали все більш нелогічними.

У якийсь момент її погляд впав на людину, яка несе коробку з різдвяними іграшками. Він йшов через площу до ялинки, але замість того, щоб прикрасити дерево, він мовчки знімав із гілок іграшки і складав їх назад.

Емілі притиснула руку до рота, пригнічуючи крик. Її свідомість кричала про те, що це неможливо, що так не повинно бути. Вона зробила пару кроків назад, мало не оступившись на слизькій бруківка, і, нарешті, не витримала.

— Я маю піти звідси, — прошепотіла вона, вчепившись у шарф.

Її тіло саме вибрало маршрут. Не думаючи, вона кинулася додому, майже бігцем перетинаю вулиці. Ноги стукотіли по тротуару, і кожен крок віддавався луною в її голові.

- Це сон. Просто сон, — повторювала вона собі, пробігаючи повз знайомі місця, які здавались тепер чужими.

По дорозі їй знову зустрічалися дива: у кав'ярні клієнти повертали чашки з напоями назад на прилавок, ніби й не пили їх зовсім. Магазин, який вона щойно бачила відчиненим, тепер зачинявся: двері зачинялися, вогні гасли.

- Що відбувається?! — вигукнула Емілі, але її голос потонув у спільній байдужості. Ніхто не обернувся.

Нарешті вона добігла до свого будинку, насилу відчинила двері тремтячими руками і зачинила її за собою. Серце шалено калатало, а дихання було таким важким, ніби вона щойно пробігла марафон.