56. Ян. "Ти дійсно сильна"

Коли мені подзвонила охорона Олесі, я був стурбований і одразу взяв слухавку, хоч і був в душі після тренування.

Вода все ще стікала з мене, Але я вже приклав телефон до вуха:

— Алло, що там у вас? 

— Прийшов якийсь підозрілий тип, але Олеся сказала, що все нормально, то ми пропусти його в квартиру. 

— Що за тип? — я насупився. — Імʼя? 

 — Сказав, що Мирон. Зараз вони в квартирі утрьох — Олеся, її мама і цей Мирон. Ще виходив її сусід. Більше нікого зі сторонніх не було. 

— А що за сусід? — одразу насторожився я. Мене напружували всі особи чоловічої статі, які крутились біля Олесі.

 — Якийсь блондин в одному рушнику, — охоронець задумався. — А, це ж він Олесю підвозив у суд, просто він був одягнений, то я його не одразу впізнав. 

— Бляха, — я все ж не втримався. — Ясно, ви мені все зʼясували про нього, я ж просив? Де доповідь? — запитав я роздратовано.

 — Так, ми ж говорили, що йому тридцять п’ять, неодружений, керує СТО…

— Я хочу письмову детальну доповідь про все. І пошукайте на нього компромат. 

 — Добре, буде зроблено, — відповів охоронець. 

Коли розмова завершилась, я все ще був напружений. Хотілось прямо зараз написати Олесі, розпитати, чого вона взагалі пустила Мирона, і, що ще важливіше, хто їй той тип в рушинку… 

Але я не мав видавати себе. 

Тому обмежився доволі простим:

"У тебе все в порядку?" 

“Так, — відповіла вона за пару хвилин. — Мирон трохи наробив шуму, як завжди. Але він уже пішов.”

"А що той сусід?" — написав і стер. Бляха, ні, ну не можна його згадувати так прямо. 

"А той чоловік, на якого наткнулась охорона на майданчику, він не лізе до тебе? Сказали, він був майже голий." 

Не треба показувати, що я вже знаю, що це той мужик, який її підвіз. А то буде виглядати, ніби я все рознюхую. 

“А, то Антон, мій сусід. Він душ приймав, почув на майданчику шум і вибіг подивитися, що там. А так він одягнений ходить і до мене не лізе”, — вона поставила смайлик. 

"Ну, добре", — відправив, не подумавши.

"В сенсі, добре, що одягнений, а не якийсь збоченець." 

“Так, все добре, сиджу оце, намагаюся працювати над справою, хоча весь час щось відволікає. Завтра маю зустрітися з клієнтом, може після цього все зрушить з мертвої точки…”

"Памʼятаєш, про що ми говорили? Треба, щоб вас не прослуховували, може, це допоможе йому розговоритись." 

“Так, я пам’ятаю, телефон треба не брати з собою туди, де ми будемо розмовляти… І переконати його, що нас ніхто не прослуховує…”

"Ти точно в порядку?" 

Все ж, мені було важко тримати з нею цю дистанцію. І справа була навіть не в фізичній дистанції, а в емоційній. Через те, що я хотів захистити її, я мав вчинити так, як вчинив. Але зараз моє серце обливалось кровʼю через те, що ми були такі далекі в цю мить… І через те, що саме я це зробив, хай і заради неї. 

“Наскільки можна бути в порядку, коли дуже переживаю за те, як усе розрулиться. Але якби не твоя підтримка, було б набагато гірше. Дякую за турботу, ти ж знаєш, я сильна, хоч часом і здаюся не такою.”

"Знаю. Ти дійсно сильна, Олесю."

Я зітхнув. Було так багато всього, що я ще хотів сказати. Але не мав права. 

“Я стараюся. Хоча іноді і закрадається думка, що краще махнути рукою і піти на якусь спокійну роботу в юридичній консультації… Але тоді з мого життя зникне сенс…”

"Сподіваюсь, ти колись будеш щаслива… І сенс життя не буде тільки в роботі." 

Вона щось почала писати, а потім перестала, ніби передумала відправляти те повідомлення. Потім я побачив, що вона пише знову.

“Думаю, що більше ніякого сенсу в житті, крім роботи, для мене не буде. Але це нормально. Багато людей так живуть, і навіть почуваються щасливими. Мені теж це вдасться…”