50. Ян. "Головне - пережити..."

Сварка все розгоралася, і її вже було не спинити.

— Краще б ти взагалі сюди не приходив! — вигукнув Руслан. — Ти не представник нашої родини, а завжди сам по собі!

Я був здивований таким сильним проявом емоцій від Руслана, але мені було не до того. Тому я нічого не відповів, а просто вийшов до коридору і одразу подзвонив охороні.

— Що там сталось, як Олеся? — перепитав схвильовано. — Вона в безпеці? 

 — За нею йшов якийсь підозрілий тип, я його прогнав, а їй дав балончик. Нічого, що вона мене побачила? — запитав охоронець. — Думаю, вона прийняла мене за випадкового перехожого. 

— Зрозуміло, ну, нічого, головне, що вона в безпеці. Але хай наступного разу в разі чого до неї підійде інший охоронець. Щоб вона не бачила тебе двічі, — сказав я. — З нею точно все в порядку? Вона дуже налякалась?

 — Наче ні, принаймні, виглядала досить спокійною, ще й гроші мені поривалася заплатити, — сказав він. — Будемо далі приглядати, все буде гаразд, якщо що, наступного разу Женя підійде. 

— Робіть так, щоб наступного разу не було! Будь-яка загроза має присікатись на корені. Я не хочу, щоб вона навіть знала про загрозу, зрозуміло? — я був трохи роздратований ситуацією. 

 — Так, зрозумів, — відповів він коротко. 

— І про все докладати одразу, її безпека — це пріоритетне завдання. Будьте завжди насторожі.

 — Будемо докладати…

Коли я закінчив виклик і пішов до кімнати, в дверях буквально зіштовхнувся з Русланом.

Він що, стояв під ними? Прямо в коридорі?

— Що ти тут робиш? — я насупився.

— Просто йшов  із ванної, випадково почув останнє речення. Про чию це безпеку ти так клопочешся?

— Це не твоя справа, — прошипів я.

Брат був одним з останніх людей, кому б я зміг розповісти про Олесю. Це надто небезпечно. Він і сам завжди шукав на мене важелі, я це прекрасно знав. Інколи мені здавалось, що він ненавидить мене, хоч ми і брати. 

Але треба було заспокоїтись, моя реакція була надто агресивною, Руслан прямо був здивований.

— Мене попросили допомогти з охороною, — додав спокійніше. — Я порадив людей. Тепер я відчуваю відповідальність. Ось і все. Хочу мати бездоганну репутацію. 

 — Я хотів вибачитись, що наїхав на тебе за столом, — сказав він. — Зрештою, ти нічим не зобов’язаний мені. Не треба було тебе просити щось робити для мене. 

Я зітхнув. Я не хотів, щоб брат думав, що мені немає до нього діла. 

— Ти — мій брат. І завжди ним будеш, Руслане, — я поглянув на нього. — Якщо ти потрапиш в серйозну біду, я, авжеж, допоможу. Просто хочу, щоб ти розумів… Але якщо ти замішаний в якихось оборудках, я не хочу про це знати. Це конфлікт інтересів мене, як твого брата і мене, як представника закону і прокурора. Розумієш?

 —Розумію, — він зітхнув. — Ходімо за стіл. 

— Так, ходімо…

***

Коли я приїхав додому, довго не міг заснути. Думав про Олесю. Навіть хотів їй написати, але розумів, як це тупо. Я мав триматись від неї подалі. В ідеалі ми взагалі не мали більше пересікатися. Ну, але доведеться пересіктись на тій справі, останній. А далі я попіклуюсь про те, щоб більше ніколи не бути прокурором в тих справах, де вона буде захисницею. 

Головне просто пережити післязавтрашній суд. Далі буде легше. Я забуду її рано чи пізно… Правда ж?

І так всім буде краще, їй в першу чергу. Впевнений, вона тепер мене ненавидить. І це цілком заслужено. Хай так і буде…