46. Ян. Родинна вечеря

Я дочекався, поки приїде нова охорона Олесі, розплатився готівкою, дав їм її номер телефону, щоб вони змогли зробити відстеження.

Хотів залишитись, поки вона буде тут, і теж слідкувати, щоб спокійно поїхала, але охоронці мене відмовили від цієї задумки.

Тому я поїхав до Києва. 

Дорога була довгою і виїхав я невчасно, але з іншого боку вона непогано відволікала. 

Я вчинив правильно, сто відсотків. Олеся тепер буде в безпеці. Якщо за нашим будинком стежили, вони знають, що тепер вона не цікавить мене. Це саме те, чого я добивався.

Ніхто не має знати, як сильно я кохаю її. Жодна жива душа.

Але хто ж мій новий ворог? Мало хто ризикував отак прямо йти проти мене… такого взагалі майже ніколи не було. 

Хоча, може, такого не було, бо на мене не було важелів тиску. А тепер вони були. І я мав зробити так, щоб про це ніхто не дізнався. Щоб ніхто не знав про Олесю…

Хай ціною тому будуть наші стосунки, краще вона буде в безпеці, ніж ми будемо разом. 

Коли приїхав додому і прийняв душ, хотілось піти в бар і напитись до забуття. Але я не міг так вчинити. Я був доволі публічною людиною, це могло привернути увагу, і знову ж таки якось видати мене і те, що зі мною щось не так.

А цього робити було не можна. 

Тому я пішов на перший поверх до свого домашнього бару. Де-де, а в себе напитись я цілком мав право. 

Але щойно я налив першу склянку, мій телефон задзвонив.

Я одразу дістав його, бо переживав, що це може дзвонити охорона, але виявилось, це була… мама.

Я зітхнув і поглянув на склянку, потім на телефон. Ну, я ще не пив, можна і відповісти.

— Алло? — сказав в слухавку, коли прийняв виклик.

— Привіт, що це ти не дзвониш, зовсім забув про нас, — сказала вона невдоволено. — Я хвилююся, чи в тебе все добре…

— Ти ж знаєш, в ці дні я завжди їду з міста, — я зітхнув. — Пробач, що не подзвонив. 

Я дійсно навіть про смерть батька майже забув, поки був з Олесею. Забув про сенс мого життя, про те, що я обіцяв помститися, посадити тих гадів… Олеся була помилкою. Але такою, про яку я буду згадувати ще дуже довго. Солодкою, бажаною, але помилкою… Я не мав наражати її на небезпеку. Я не можу залишитись без ще однієї близької людини через якісь розбірки. Нізащо.

— Але вже повернувся? Може, приїдеш до мене на Новий рік? Чи в тебе інші плани?

Планів у мене, авжеж, не було. Тільки склянка віскі, яка стояла переді мною все ще не надпита. Може і краще не пити її… При матері я принаймні не буду так косячити.

— Добре, приїду, — погодився я. — Який подарунок хочеш? Я ще нічого не купував. 

 — Та не треба нічого, головне, сам приходь, — вона зітхнула. — Твій брат теж казав, що буде…

Я майже забув про Руслана. Точно, він тоді просив йому допомогти. Ну, він знав мою політику, я не лізу в бізнес, я працюю в госструктурі і не маю лізти в бізнес. 

 — До зустрічі, мамо… — не дуже радісно сказав я.

***

Брат мені після того разу не надзвонював, тож може все і обійдеться. Хоча, знаючи Руслана, він був з тих людей, хто не забував образи. Як той маленький хлопчик. Ну, може в душі він і залишився тим хлопчиком. Він був молодший за мене. І завжди злився, що я взяв і пішов займатись юриспруденцією замість батьківського бізнесу.

Ну, я зробив свій вибір. Все ж, я вільна людина і не зобовʼязаний займатися тим, чого не хочу. 

Та і насправді Руслану має бути тільки краще, бо він керує усім, у нього немає конкурента в моєму обличчі, він мав би радіти.  

Я заїхав до магазину і купив торт. Більше нічого не придумав. Гроші мамі теж були не особливо потрібні, бо ж вона, як і ми з братом, була акціонеркою і жила дуже навіть не бідно. 

Коли я приїхав до неї, припаркував машину і подзвонив у двері, мені відчинила не мама, а Руслан.

 — Що, з’явився? — запитав він похмуро. — Чомусь, коли ти був мені дуже потрібен, я не дочекався від тебе допомоги…