Рівні зацікавленості

На екрані ноутбука вже йдуть титри, але їм обом ліньки підняти руку, щоб натиснути пробіл. Валерʼян спостерігає, як палець Назара кружляє по горлу пляшки лимонаду — з пивом мама б не пустила, а він міг. Хоча вони все одно залишились вдвох в хаті, бо батьки пішли в гості до тітки.

— Прикольний фільм, — випалює Валерʼян та заливає у себе залишки лимонаду. Дурний, нащо таке казати?

— Так, — для чогось тихо погоджується Назар і, спершись на лікоть, розвертає обличчя з дивною гримасою до Валерʼяна, ніби й хоче щось спитати, але воно точно буде на рівні того «прикольний фільм». — Ти вже спав з дівчатами?

Якби Валерʼян досі не проковтнув лимонад, то точно б удавився ним. Що треба відповідати на таке другу, котрий на три роки старший? У нього ж точно вже все було.

— Звісно, хто не спав, — відмахується Валерʼян.

Хотілося, щоб Назар повірив і не ставив зайвих питань, але ось він вже розвертається передом до Валерʼяна і підпирає свою хижу посмішку кулаком.

— З ким?

— Ну, наприклад… — Валерʼян підводить погляд до стелі, прикидаючи, кого б можна було назвати, щоб це виглядало правдоподібно, та на цьому Назар його і підловлює.

— Ти зустрічався лише з Іванкою, пиздюк, які приклади? — він штовхає Валерʼяна в плече. — Не бреши мені.

— Окей, не спав, — Валерʼян хлопає рукою по ліжку, — а тобі для чого?

Назар не поспішає з відповіддю, лиш губу зажовує та дивиться кудись перед собою. Валерʼяна це трохи насторожує. Щойно його допитував, а тепер сам не хоче відповідати.

— Я з Наташою недавно спробував, — без ентузіазму нарешті видавлює з себе Назар і, схиливши голову трохи вбік, починає виводити круги пальцем на постелі. — Це було не те, чого я очікував, якщо чесно.

Валерʼян не уявляє, чого взагалі можна очікувати від фізичного контакту, і не може зрозуміти, що саме так може засмутити Назара.

— Може, вона тобі не підходить?

— Теж так думаю, — надто просто відповідає Назар, та Валерʼян зарано розслабляється. — І двоє Насть, і Люба, і Соня. Ніхто нахуй не підходить, — аж скрикує він і падає обличчям в подушку.

Чим могли його розчарувати буквально всі дівчата, про яких Валерʼян дізнавався з його ж слів? Гаразд, пару він ще міг би зрозуміти, але цілих пʼятеро? Чортзна-скільки там в Назара було їх, про котрих він мовчав. Так, все-таки в місті вчиться вже, більше можливостей.

— Твій Умань більший за село, ще знайдеш своє, — Валерʼян сповзає нижче, на подушку й закидає одну руку за голову. Збоку лунає шурхіт.

— Швидше б уже ти вступив, винаймали б квартиру разом, — майже йому у вухо каже Назар.

— Ну, я все одно тобі не Соня і не Настя, — зітхає Валерʼян та за мить вже бачить над собою чуже обличчя.

— Ти мій Лерчик, — всміхається Назар і, вмостившись на бік, підпирає голову кулаком. — Хоч смоктався зі своєю Іванкою?

— Вона заліпила мені, коли я поклав руки нижче, ніж вона хотіла. Більше не ризикну.

— Через руки? — прискає Назар.

— Я боявся її цицьки зачепити, щоб вона мене збоченцем не вважала, а виявилось, що на спині десь є червона зона, де то вже не спина.

— Ой малеча, — всміхається Назар. — Як гадаєш, з хлопцями було б якось інакше?

Це найдивніше питання, що Валерʼян будь-коли чув від нього. З хлопцями? Наче він не памʼятає того випадку з сином колишньої голови сільради три роки тому; як потім всі батьки — та що там, все село! — обсмоктували неправильно вихованого хлопця ще цілий рік. Валерʼяна пересмикує від цих спогадів. Він не хоче такого ні для себе, ні для Назара. Вони ж наче нормальні.

— Чого таке питаєш?

— Бо твоя мама не пускає мене з пивом. От у тебе є якась стоп-смуга?

— Не знаю, — Валерʼян теж лягає на бік, передом до Назара, та спирається на лікоть. — Але якщо є, то точно не на спині.

— Тобто, десь тут, — нахилившись до нього, Назар заводить руку за його спину і проводить пальцями по попереку. Трохи дивно, але Валерʼян точно б не дав за це ляпаса. — Тут її немає?

— Нема.

— А тут? — Назар опускає пальці нижче, до гумки шортів.

Валерʼян здавлено видихає, але йому досі не хочеться заліпити Назару. В грудях починає грати щось важке. Він крутить головою. Все нормально; для них це нормально. В дитинстві батьки навіть залишали їх спати в одному ліжку — це було нормально, бо вони обидва хлопці.

— Справді? — зімружується Назар. — А якщо так? — Назар задирає майку Валерʼяна, від чого він вже тамує подих і вірно чекає дотику до голої шкіри. — Ні?

Від точки дотику по тілу немов блискавка розходиться, але це ж нічого? Валерʼяну не гидко, навпаки, абсолютно звично.

— Знайди щось вагоміше.

— Наприклад? — Назар стискає його бік. Але не так міцно, як коли вони боролися мокрі коло ставка.

— Ти краще знаєш, мені лише за спину заліпили.

Нащось Валерʼян на мить смикається вперед, але потім вдає, що влаштовується зручніше. Рука Назара нікуди не зникає з його боку.

— А якщо до тебе полізуть цілуватись? — впираючись рукою в ліжко, Назар припіднімається над ним.

— Чого б це? — Валерʼян навіть не намагається відхилитись від нього.

— Якщо полізуть?

Чергове дивне питання від Назара вже й не здається настільки дивним. Цілуватись? Дивним чином Валерʼяна не лякає така перспектива. Батьків вдома немає, ніхто не дізнається. От лише Назар ніби знущається. Він точно знущається.

— Дивлячись хто, — відповідає Валерʼян та таки трохи відхиляється назад.

— Наприклад, якийсь хлопець?

Чужа рука на боку ворушиться, стискаючи ребра.

— Який? — пробує уточнити Валерʼян, однак з чужого насмішливого погляду відразу розуміє, що щось сказав не те.

— Лерчику, ти попався, — Назар відхиляється назад, але через те, що тримається за Валерʼяна, тягне його трохи за собою. — Не «який», Вова б розбив твою мармизу за таке.

Валерʼян дивиться на нього й намагається зрозуміти, до чого тут той скажений придурок Вова. Звісно, в школі його найчастіше викликали до директора через бійки.