Частина 1. Медовий місяць. Глава 1. Напівшлюбна ніч

Юліана стояла перед дзеркалом і розгублено дивилася на власне відбиття.

«Невже це дійсно я?»

Усе навколо здавалося непевним, хитким, несправжнім. І ця величезна кімната, розділена аркою на дві частини – спальню і вітальню, і це вигадливе облаштування з масивними, позбавленими витонченості, меблями. Широчезне дубове ліжко з позолоченим пологом, велика кількість картин на стінах, важкі портьєри… Все дороге, розкішне, але так не схоже на Юліану…

Вона простягнула руку і торкнулася люстра, наче перевіряючи, чи реальне воно. Жінка навпроти зробила те саме. Їхні руки зустрілися, але пальці відчули лише крижане скло. Вона зовсім одна. В цьому світі у неї нема нікого, а цей довгий-довгий, насичений несподіванками день ще не завершився.

Юліана знала, яким має стати продовження. Саме тут, у кімнаті, куди привів її Грізлі по завершенні коронації. Вони розсталися, так і не промовивши більше одне одному ані слова. До чого, якщо усі слова були порожніми? Сказаними виключно заради мети? А щось всередині все ще пручається, не бажаючи вірити в те, що відбувається і намагається розвіяти всю цю маячню. День, повний розчарувань, напруги, емоційних сплесків. Не дивно, що тепер вона відмовляється вірити власному відбиттю.

Жалюгідні та безглузді спроби! Неприваблива реальність все чіткіше просувалася у свідомість. Це її сьогодні коронували. І це в неї зараз відбудеться шлюбна ніч з, по суті, зовсім незнайомою людиною. Такою ж чужою, як і ця кімната, в якій вона зараз стоїть.

Так, вони зустрічалися, і він їй навіть подобався, але ж тоді Юра лише грав, забавлявся з її почуттями… Спогади обдали біллю обурення, і вся її рішучість, що здавалася такою правильною там, на вершині сходження, у мить згоріла, лишивши по собі на попелищі повнісіньку апатію.

По звуку дверей, що відкрилися, Юліана зрозуміла, що він увійшов до кімнати. Складно було не здогадатися, хто саме. Вона внутрішньо стиснулася. Глибше запахнула білосніжний атласний халат і пішла назустріч. Не хотілося приймати його відразу у спальні.

Його величність вже сиділи в одному з крісел. Він теж перевдягнувся, змінивши урочистий наряд короля на просту білу сорочку вільного крою та чорні  штани. Увійшовши до вітальні, сідати Юліана не стала. Оперлася на спинку крісла, що стояло навпроти того, в яке всівся він. Завмерла. Обидва мовчали, спостерігаючи одне за одним.

Юра тримався спокійно і впевнено. Напевно, відчував себе володарем всесвіту. Він майже лежав у кріслі, закинувши ногу на ногу, й усім своїм видом демонстрував зверхність. Навіть ліву руку з перснем нарочито уперед виставив. Невже чекає, що вона впаде на коліна, аби привітати його як короля?!

«Розмріявся!»

Мовчанка стала затягуватися.

– Ти не підійдеш до мене? – нарешті кинув він ліниво, немов небачену благодать.

Витримавши паузу, Юліана сухо відповіла:

– Ні.

– Хотілося б знати чому? – на його обличчі майнуло щире, як їй здалося, здивування.

– Не хочу.

Знову мовчанка… Він, наче віртуозний дегустатор, пробує її слова на смак, перш ніж поставити нове запитання.

– Чого ж ти хочеш?

Юліана прямо поглянула в його очі. При спогадах про сьогоднішній день вона знову стала заводитися. Можливо, десь в глибині душі вона сподівалася, що Юра сам здогадається все пояснити, і вона зможе, принаймні, спробує, його зрозуміти… Але те, як він поводив себе зараз, жодним чином не сприяло налагодженню нормальних стосунків.

– Я волію, аби ти дещо пояснив мені. Думаю, ти розумієш, що саме…

Його величність скривився.

– Ти насправді вважаєш, що я прийшов зараз щось пояснювати? – його обличчя спотворила саркастична посмішка.

Нахабний і самовпевнений. Чому вона раніше не бачила цього? Коли вони так чудово проводили час, гуляючи в парку?

Тому що раніше він грав з нею, начепивши маску галантності. Вона наївно повелася на цю гру, наче остання дурепа! Вирішила, що хоч раз у житті дозволить собі побути просто жінкою. Без огляду по сторонах, без пошуку вад чи підступу. І навіть не вирішила, ні! Просто насолоджувалася його присутністю, не думаючи, не розмірковуючи.

Виявляється, знову промах! Та ще й який! Невже вона не може мати такої розкоші, як чесні, довірчі відносини?!

– А ти дійсно вважав, що я кинуся у твої обійми, щойно ти ощасливиш мене своєю появою?

Несподівано для Юліани його величність підскочив і в мить опинився у неї за спиною. Вона і моргнути не встигла, а Юра вже поставив руки на спинку крісла. Жінка опинилася у його обіймах. Не очікувала вона від нього, такого розслабленого, прудкості. Юра нахилився до самого її обличчя, прошепотів просто у вухо:

– Зізнаюся, були у мене причини так вважати, – він говорив тим самим огидним, поблажливим тоном.

– Та що ти кажеш! Це які ж причини ти знайшов?! – розлютилася Юліана. Щоправда, відразу осіклася. Згадала подробиці ритуалу коронації. Навряд чи його відповідь їй сподобається.

Не помилилася…

– Хоча б така: «Я приймаю цю людину як свого чоловіка!», – Юра з видимим задоволенням процитував її слова. – Пам’ятаєш таке? А ось тобі й друга причина, – вказує на обручку, що надіта на середній палець її лівої руку. – Був ще браслет – браслет супідрядності. До речі, нащо ти зняла його?