День лицемірства

Я люблю правду. Просту, невичесану,  але правду. Ну от така я людина — не вмію і не хочу ковтати солодкий сироп суспільного самообману. Поки всі навколо старанно натягують святкові посмішки, я називаю речі своїми іменами. І сьогодні у нас за розкладом — національний день лицемірства. Офіційно він називається Днем Незалежності.

Ні, ви не зрозумійте мене неправильно. Я щиро рада, що люди навколо раптом згадали про своє коріння. Мені подобається ця хвиля патріотизму, вишиванки на вулицях, прапори в профілях соцмереж. Це красиво. Це згуртувало. Але давайте чесно: більшість зараз святкує те, чого насправді... немає. Люди щиро вірять, що цей масовий перформанс і є патріотизмом, але для мене це виглядає як колективна спроба закрити очі на реальність. А я не звикла себе обманювати.

За освітою я медик. І як кожен нормальний лікар, я свято впевнена в одному залізобетонному правилі: в будь-якому лікуванні головне — це профілактика. Встановлювати діагноз і рятувати пацієнта, коли він уже в реанімації на межі життя та смерті — це підхід дилетантів. Хворобу треба було попереджати.

Те саме відбулося й з нашою державою. Коли Україна тільки ставала на ноги на початку 90-х, оцей шалений потужний патріотизм був життєво необхідний як головне профілактичне щеплення. Його треба було прививати дітям змалечку, з дитячого садка! Тоді це була велика свята місія — збудувати державу міцною, монолітною і, головне, захищеною зброєю.

Пам'ятаєте, як В'ячеслав Чорновіл ще тоді криком кричав, закликаючи розвивати армію, будувати флот, не віддавати зброю і готуватися захищати свій дім? Тоді цей акцент на обороні й силі під куполом патріотизму був повністю виправданий. Якби ми тоді зробили цю «профілактику», на нас би сьогодні ніхто не напав.

Але що робило суспільство? О, я чудово пам'ятаю це. Моя пам'ять сягає ще далі — у 90-ті роки, коли я жила в Дніпрі. Я на власні очі бачила, як десятиліттями закладалася ця суспільна гниль. Навколо тільки й чути було: «Какая разница на каком языке говорить» або улюблене — «Ой, я политикой не интересуюсь, меня это не касается». Доцікавилися? Доаполітизувалися? Нас не цікавила політика, зате нас тепер дуже зацікавили ворожі ракети. Суспільство проігнорувало профілактику, тридцять років плювало на власну безпеку та мову, а тепер дивується діагнозу.

І от сьогодні показувати цей парадний патріотизм — просто безглуздо. Змийте святковий грим і подивимося в дзеркало. Яка незалежність? На сьогоднішній момент це «свято» — наше спільне велике горе. Горе від усвідомлення того, наскільки ми насправді залежні.

По-перше, географія. Десятки тисяч квадратних кілометрів наших територій втрачені, там ходять чужі солдати і діють чужі закони.

По-друге, наша повна тотальна залежність від зовнішнього світу. Ми тримаємося на плаву не тому, що наша економіка творить дива, а тому, що нам дають гроші та зброю інші країни. Будемо реалістами: якщо завтра партнери втомляться і припинять підтримку — України просто не стане. Нас не буде фізично на карті світу. Наша свобода зараз повністю в руках чужих політиків.

Тому 24 серпня для мене — це не день для кульок і феєрверків. Це день оплакування. День глибокої печалі. Ви тільки подивіться, скільки людей загинуло — найкращих, молодих, цвіту нації, яким би ще жити, кохати й народжувати дітей. Вони лежать у сирій землі.

Влаштовувати танці, концерти й пафосні святкування в такий момент — це кощунство. Це буквально танці на свіжих могилах наших хлопців та дівчат. Ми наче намагаємося заглушити гучною музикою плач матерів, втішаючи себе ілюзією, що в нас «все добре, ми святкуємо незалежність».

Патріотизм — це не про те, щоб раз на рік дружно вдягнути вишиванку й закрити очі на цвинтарі. Патріотизм — це мати сміливість визнати, яку профілактику ми провалили, в якій глибокій прірві ми опинилися через власну байдужість, і почати плакати за загиблими, а не святкувати на їхніх кістках. А поки що — вітаю вас із цим днем колективного лицемірства.