Не патріотка

Окрім культу «старої дружби», радянська та пострадянська сімейна матриця має ще одну залізобетонну догму, яку мені прищепили як «друге я» — патріотизм. Батьки виховали мене так, що ця ідея була зашита в мою ідентичність за замовчуванням. Я роками ходила з цим патріотизмом, як із розгорнутим знаменем, свято вірячи в його абсолютність. Мій мозок, затиснутий у лещата батьківського авторитету, навіть не припускав, що може бути якось по-іншому. Мені здавалося, що це і є найвища форма моралі та шляхетності.

Проте мій експеримент вимагає хірургічної чесності. Що таке насаджений з дитинства патріотизм з погляду утилітарного аналізу?

Це вища форма соціального програмування. Психоаналітик Еріх Фромм довів, що держава та родина використовують еволюційну потребу дитини належати до зграї. Тобі з дитинства видають готовий шаблон і наклеюють етикетку «правильного громадянина». Тобі пояснюють, що ти зобов'язана любити певну географічну точку, певні символи та певну історію лише тому, що ти тут народилася. Це не твій особистий вибір. Це сліпий біологічний рефлекс, який тобі записали на жорсткий диск до того, як у тебе увімкнулося критичне мислення.

Бути патріотом своєї землі, поважати своє коріння та культуру — це природно і шляхетно. Але ходити зі знаменем, не замислюючись про підтекст — це інфантилізм, вигідний системі. Влада і соціум обожнюють цей автоматичний патріотизм, бо ним найлегше маніпулювати. Варто увімкнути правильні гасла, натиснути на почуття обов'язку та провини — і натовп слухняних гвинтиків готовий бігти виконувати будь-які інструкції, абсолютно вимкнувши логіку. Якщо ти раптом зупиняєшся і починаєш дивитися на речі тривимірно, аналізуючи політичні ігри та лицемірство тих, хто стоїть під прапорами, соціум миттєво дістає своє улюблене тавро — «зрадниця».

  Справжній аристократизм духу починається з болючого процесу: ти маєш опустити своє прапори-знамена, витягнути з голови батьківські канони і запитати себе: «Хто я без цих інструкцій? Чи є моя любов до своєї землі моїм свідомим дорослим вибором, чи я просто виконую програму, яку мені завантажили в дитинстві?». Тільки тоді, коли ти звільняєш свій розум від сліпого фанатизму, ти отримуєш право на справжню нештамповану внутрішню свободу.

У соціології та еволюційній психології виникнення патріотизму не вважають випадковою помилкою чи чиєюсь примхою. Лев Толстой та Еріх Фромм хоч і критикували його фанатичні сліпі форми, проте визнавали, що патріотизм — це еволюційний клей, без якого людство просто не змогло б вижити та організуватися у великі структури.

Щоб зрозуміти утилітарну користь цього явища, потрібно повернутися до витоків формування людських спільнот.

• Створення безпечного осередку: Історично люди не могли виживати поодинці. Спочатку виникла родина, потім рід, плем'я і, зрештою, вища форма організації — держава. Держава — це не просто територія з кордонами, це унікальний соціальний осередок людей, які об'єдналися навколо спільних цінностей, мови, культури та законів. Щоб цей осередок працював і захищав сам себе від зовнішніх загроз, усім його членам потрібна була спільна об'єднуюча ідея. Цєю ідеєю і став патріотизм.
• Соціальний клей та виживання спільноти: Прищеплення любові до свого осередку з дитинства — це захисний механізм самої держави. Якби кожен гвинтик системи думав виключно про свій егоїстичний інтерес, спільнота розпалася б при першій же кризі чи нападі сусіднього племені. Патріотизм виник як інструмент, який змушує індивіда ставити інтереси свого колективного дому (своєї держави) вище за власні миттєві потреби. Це здатність об'єднуватися заради спільного блага, відбудовувати інфраструктуру, створювати культуру та захищати свою землю. Любити свій осередок — це логічно, адже саме він забезпечує твою безпеку та дає тобі ідентичність.

Цей перекіс, що описаний нище, у соціології та політичній психології  називається ідеологічним фетишизпом або символічним патріотизмом. Це фундаментальна підміна понять, на якій тримається більшість державних маніпуляцій.

Система навмисно зміщує фокус уваги людини з реального змісту на зовнішню обгортку. Натовп дресирують фанатично любити назву країни, її герб, прапор, гімн чи певні історичні дати, підносячи їх до рангу «недоторканих святинь». Якщо ти смієш раціонально аналізувати ці речі, на тебе миттєво вішають тавро зрадника.

Проте, якщо увімкнути чисту логіку та утилітарне мислення, стає очевидно: атрибути — це не держава.

Держава — це перш за все люди. Це живий осередок, соціум, який об'єднався, щоб допомагати один одному виживати, розвиватися, творити безпечний простір та захищати свою свободу. Вищою і єдиною істинною цінністю будь-якого осередку є людина — її інтелект, її життя, її гідність і добробут.

Атрибутика — це всього-на-всього тимчасовий дизайн, утилітарний інструмент маркетингу. Назву країни можна змінити. Прапор можна перефарбувати, герб перемалювати, а слова гімну переписати. Історія знає сотні прикладів, коли держави змінювали свої атрибути внаслідок реформ чи революцій, але сам осередок людей залишався, продовжував жити, працювати і ставав лише міцнішим. Зміна вивіски на магазині не впливає на якість продуктів усередині.

Психологічно фанатична прив'язка до символів виникає від ліні розуму. Пласкій шаблонованій людині набагато простіше любити шматок тканини чи буквене сполучення назви — це не вимагає від неї жодних зусиль, окрім регулярного махання прапором. Значно складніше і шляхетніше — любити та поважати реальних людей у цьому осередку: не обкрадати їх, не таврувати дурними ярликами, не принижувати за інакшість, створювати для них якісний інтелектуальний продукт і захищати їхнє право бути вільними індивідуальностями.

Коли патріотизм перетворюється на сліпий культ атрибутів, він стає шкідливим і руйнівним. Люди стають готовими знищити іншу людину всередині свого ж осередку просто за те, що вона «не так» ставиться до якогось символу. Це чистий абсурд, де обгортка виявилася важливішою за зміст.