Сяй всередині

Сяй всередині

Дезіре поверталася теплою ніччю до казарми. До тієї самої, з якою вже встигла попрощатися ще вдень. До тієї, в яку вже й не сподівалася коли-небудь повернутись. Підійшовши ближче вона помітила деталі барака, яких раніше не помічала. Або не хотіла помічати. Або їй не було до цього діла. Це було раніше. А що зараз? Що змінилося? Тільки те, що вона більше не може бути Химерницею. Не може розкручувати ті жадані вогники навкруги своїх зап'ясть. Її вогні згасли. Назавжди. Але вона може сяяти зсередини. Поки Дезіре ще до ладу не розуміла, що це означає. Але це точно мало щось означати. Дівчина ще ніколи так не була у чомусь впевнена, як у цьому. Сяй усередині. Якимось дивним чином ці слова давали їй сили та надію, обплітали її особистість і змушували триматися рівно у штормі життя. Можливо, той драйтл міг уводити в ейфорію? Може, таке його вміння? Здатність? Нехай так. Вона сяятиме. Ще та дівка, що залишила в неї своє перо, казала, що ти не можеш бути зламана, доки сама так не станеш вважати. Дезіре прикусила губу. А вона вважала себе зламаною. Правда, вважала. До цього вечора. Дезіре навіть була готова стрибнути зі скелі. Але тепер – сяятиме. Вона більше не вважала себе зламаною. Нехай у неї забрали сили, забрали її руки, але ніхто не забере її імені. Дезіре. Химерниця Зими. Напевно, вона так назвала себе востаннє. Дівчина посміхнулася і опустилася біля вхідних дверей, щоб натиснути носом на потрібний важіль.

Максуд та Сандрін стояли на стіні. Чемпіони та люди трохи від них відійшли, даючи їм більше вільного простору. Вдалося все ж переконати Калібрісто у тому, що його воїнів необхідно перемішати з воїнами Азаніеля. Коефіцієнт корисності такого рішення саме для чемпіонів падав. Але для оборони фортеці загалом – піднімався. У ситуації, що склалася на теперішній час, це правильне рішення.

- Чому ти відправив Жазель разом із ними? - запитала Химерниця, незвично близько стоячи біля нього.

Сандрін помітно скоротила дистанцію між ними після їхньої розмови, коли воїн визнав, що вона йому подобається. Звісно, дівчина нічого такого у відповідь і не думала сказати. Але стало зрозуміло, що їхні стосунки перейшли на новий рівень. Химерниця частіше посміхалася, Максуд тепер чув від неї такі тони, яких не міг пригадати раніше. І стояла вона ближче, ніж звичайно. Набагато ближче.

- Жазель – унікальна. - розтягнув воїн.

- А детальніше. - Сандрін визирнула за стіну.

- Там все одно нічого не видно. - кивнув у бік ворогів Максуд.

- Я дала тобі час обміркувати відповідь. Це було тактовно з мого боку.

- А… ось як? - Максуд злегка пом'явся. - Жазель не проста людина, Сандрін. Ти багато читала про війни? Про битви? А про поворотні події в історії? Чи ти часто зустрічала такі в книгах?

- Досить часто. І читала багато. - кивнула Сандрін, дивлячись йому прямо в очі.

Тяжкий погляд. І Максуду подобалося, як вона так на нього дивиться. Він усміхнувся, не в силах стримуватися.

- Гей, вона тобі питання поставила. - крикнула йому в саме вухо Амайанта. - А ти й поплив, як шоколад на сонці.

- Я бився десятки тисяч разів. Я бачив, як підносяться і падають цілі цивілізації. І я знаю, що іноді долю тієї чи іншої битви може вирішити не розум чи талант генерала, не щасливий випадок і не заготовлена ​​хитрість чи якийсь природний катаклізм. Хоча, треба визнати, все перераховане неодноразово вирішувало результат битви.

- Ой, зануда. Давай коротше. - Айя похитала головою.

- Якщо потрібна людина опиниться в потрібному місці у потрібний час, то від її рішення може багато залежати. Аж навіть до кінця цілої війни. Одна маленька людина. Одне маленьке рішення. - Максуд замовк на секунду. - Ти знаєш, чому Жазель бачить Амайанту?

Сандрін похитала головою. Її фіолетове волосся при цьому злегка сколихнулася на нічному густому повітрі.

- Амайанту було розбито на частини. Давно. Тисячі років тому. І вона збирала ці частинки увесь час, що знаходиться у нашому світі. Одна з них – у Жазелізе. І це не простий збіг. Саме до неї ти звернулася, коли приїхала до міста тисячі фонтанів. Саме до неї відправили мене.

- І саме там ми зустрілися. - закінчила думку Сандрін. - І вона врятувала мене і нас усіх у тому підвалі.

- Вона – унікальна людина, Сандрін. Я не знаю, що її чекає в майбутньоу, але я впевнений, що вона є однією з ключових фігур у битві за наш світ.

- Я думала, що ти та людина, яка має опинитися в потрібному місці і в потрібний час. - якось зовсім по-дружньому сказала Химерниця.

Максуд посміхнувся. І похитав головою.

- Я – ураган, який змете все на своєму шляху. - гірко посміхнувся воїн.

- Чому тоді так сумно?

- Тому що після цього я помру. Якщо я не зміцнюсь настільки, щоб битися з ними на рівних за Крок до Єдності, то в певний момент мені доведеться вступити в цю Єдність. І тоді я помру. Спершу вони всі, потім я.

- А як тебе зміцніти? - запитала Сандрін, стискуючи губи.

- Цього не знає ніхто. Навіть ті амаліони, що мене створили. - безнадійно зітхнув воїн. - Вчора я був близький до того, щоб піднятися на щабель вище. Але довелося розпочати бій за абсолютного. Тепер не знаю...

Сандрін повернулася в інший бік, реагуючи на вигук солдата. Вона майже притулилася спиною до Максуда.

- Жазель говорила дивні речі. За її словами, ти сказав, що ця армія і не призначена для того, щоб протистояти ворогові. Нібито ти сказав, що наша армія і не повинна стримати амаліонів.

Химерниця не оберталася. Стояла спиною до воїна. Її волосся пахло квітами. Такий тонкий і приємний ледь вловимий запах. Воїн вдихнув, заплющивши очі і трохи задерши носа. Максуд хотів обійняти її, але на стіні на очах у солдатів це виглядало б вкрай непристойно.

- Ну, скажи ж їй. Досить стріляти в мене своїми почуттями. - розлютилася Амайанта. - Цілься в неї.

- Сандрін. Краще повернися до мене і трохи відійди. Інакше ти ризикуєш бути обійнятою.