Пролог

Пролог

Хем сидів за великим обіднім столом. Його чорне рідке волосся було не рівно обстрижене і трохи стирчало з одного боку ближче до самої маківки. Попелясті очі випромінювали радість та задоволення. Почасти від того, що вся його родина зібралася цього вечора за столом. Почасти від того, що алкоголь уже діяв на повну силу. Червона шкіра Хема блищала у світлі жовтої смердючої лампи. Його широка посмішка говорила його синам про те, що можна поводитися розкуто. Сьогодні за столом зібралися усі. Його дружина, мати та троє дітей. Молодший, Середній та Старший.

- Ти, неначе, відчуваєш, коли в нас закінчується сезон польових робіт! - з усмішкою сказав господар будинку єдиному гостеві у своєму домі. - Щороку приходиш прямо до столу.

- Хем, ти так кажеш, ніби Древен приходить тільки за тим, щоб поїсти! - сердито глянула на нього мати.

- Ні, ні, я не це мав на увазі. - виправдовувався Хем.

- Та киньте. Усе ви правильно кажете, матінко. Як тільки я почув цей чудовий запах приготованого м'яса, то одразу зібрався і вирушив у дорогу.

Гість підняв келих і всі дорослі наслідували його приклад.

Старший сидів мовчки. За кілька днів це все закінчиться. Нарешті він отримає ім'я. Своє власне. Справжнє. Спочатку він був молодшим. Потім середнім. А коли його старший брат помер, він сам став Старшим. Для нього це було якось принизливо. Одноліткам, з якими він спілкувався, практика найменування дітей за такими безглуздими віковими ознаками та черговості народження не приносила жодного дискомфорту. Але йому це завжди не подобалось. Тебе називають спочатку так, потім так. Добре, якщо ти народився першим у сім'ї і будеш десять років Старшим. Хоча, перші роки ти все одно будеш Первенцем. Старшим станеш потім уже, коли в тебе з'явиться брат чи сестра. Старший насупився і подивився на свої червоні руки. Всі у мозолях. Робота на землі нікому не давалася легко. Мозолі вже давно не боліли. Просто шкіра така загрубіла, що можна й обличчя собі подряпати ненароком. Хлопець зітхнув. Перевів погляд на свою матір. Її живе і також червоне обличчя з повними щоками тряслося від сміху. Батько сказав черговий жарт. Або фразу, яку він вважав жартом. Після четвертого келиха їй майже всі батькові фрази здавалися смішними. А ось бабуся рідко сміялася. Літня жінка згорбилася і поволі колупалася у себе в тарілці. Говорила за столом вона рідко. Старший перевів погляд на їхнього гостя. На Древена. Високий та сильний. Звідки його батько та він знають один одного? Скільки разів він не питав, батько завжди відповідав йому, що вже не пам'ятає, як і де вони з Древеном познайомилися. Бабуся на це запитання хмурилася і невдоволено бубоніла, похитуючи головою. Мати знизувала плечима. Старший добре пам'ятав гостя. Той приходив щороку. За кілька днів до Дня народження. І щоразу приносив подарунки. Йому найкращий, а для двох його братів щось не таке вигадливе. Напевно, тому він і запам'ятав Древена так добре. Як і у всіх, шкіра гостя була червоною. І він носив чорну бороду. Взагалі, так прийнято у цьому суспільстві. Але жив він не в цьому місті. І не у столиці. Старший точно не пам'ятав назви того міста, але Древен не раз говорив.

- Тату, розкажи про Нього! - попросив Молодший з благанням в очах.

- Так! Так! Так! - здійняв крик Середній.

Батько посміхнувся. Він поставив келих, який тримав у лівій руці.

- Ви ж сто разів чули цю історію. - спробував ухилитися Хем, але більше задля того, щоб його повмовляли.

- Ну, розкажи! Ну, будь ласка! Батько! Розкажи! - хором просили Молодший та Середній.

Хем підняв руку і помахав нею, закликаючи дітей втихомиритися. Він зручніше сів у своє крісло. Діти приготувалися слухати. Очі їхні блищали, а роти були розкриті. Старший чув цю історію вже незліченну кількість разів. Він намагався не подати виду, що й він уважно слухатиме. Але яка ж вона прекрасна! Скільки разів він ставив себе місце героя? Все його дитинство пройшло у фантастичних вигаданих боях із ворогами з цієї і інших батькових історій. Своїм дерев'яним мечем він зрубував сотні високих бур'янів, визнаючи в них супротивників. Старший посмикався на лавці і приготувався ловити кожне слово батька.

Хем прочистив горло. Він був готовий починати, але потягнув ще трохи часу, спостерігаючи і отримуючи насолоду від того, як уважно на нього всі дивляться. Він відчував себе головою сім'ї.

"Алхіміст був швидкий" - сказав про себе Старший. Він любив усі історії щодо нього, але одну особливо. І йому дуже хотілося, щоб батько розповів саме її. Хем посміхнувся і почав свою розповідь:

- Алхіміст був швидкий. Ніхто його наздогнати не міг. Але він йшов не тому, що боявся своїх ворогів. І не тому, що не жадав схопитися з ними, щоб показати свою перевагу. Ні. - Хем виставив уперед ліву руку і похитав вказівним пальцем у різні боки. - Він вважав їх негідними. Прогнилими. Він казав, що людинини – це чума у нашому світі. Вони скажені і жадібні. Вони не знають, що таке мирне життя. Війни та війни, ось усе, що їх цікавить. Амаліони — це зараза. Якщо народ підхопив цю заразу, то ніщо його вже не врятує. Вони не зупиняться, доки не залишаться одні на всьому білому світі. Алхіміст міг би їх перемогти.

- А він міг би? - запитав Молодший.

Хем посміхнувся. Батько розвів руки убік. Ліву та обрубок правої. Давно він втратив руку. Вище ліктьового суглоба вона була відсічена.

- Ось як ми тут змогли зібратися, так і Алхіміст міг перемогти ворога. Важко нам було? - спитав він.

Молодший енергійно замотав головою. Хем продовжив:

- Вирішив Алхіміст, що не буде від перемоги ніякої користі. Люди все одно через якийсь час почнуть збирати нові війська для нової війни. Амаліони все одно не втратять жагу до того, щоб панувати над світом. І зрозумів тоді він, що з безумцями не можна мати справу. Він подумав, що якщо їм дати спокій, то рано чи пізно вони з'їдять один одного. Алхіміст був швидким. Він йшов поверхнею води, їздив верхи на горах, ковзав по долинах. Він обійшов увесь світ три рази в пошуках такого місця, де б його народ міг почувати себе в безпеці. - Хем сьорбнув трохи рідини зі свого келиха. - І він таке місце знайшов. Неприступні болота. Всюди тут стояла вода і трясовина, куди не кинь оком. І все, що ви зараз бачите, створив він. А коли Алхіміст уперше сюди прийшов, то побачив лише болота. Скрізь, куди міг дотягнутися погляд, все було заболочено. Але він дістався сюди. І покликав сюди людей своїх – драйтлів. Коли вони це побачили, то сказали йому, що жити тут не можна. Сказали, що в окрузі блукають страшні звірі, що на болотах нестерпний сморід і нема чого їсти. На що він засміявся. Підняв він свої руки і склав їх до купи. - Хем спробував показати це своєю лівою рукою та обрубком. - І поглинули руки світло. І почала земля тут бути. Так він створив місто.