2

Зранку Андріана прокинулася від того, що дощ усе ще тихо стукав у вікно, ніби не мав наміру закінчуватися.
Вона повільно підвелася, заварила чай, щось перекусила майже на автоматі й кілька секунд просто дивилася в одну точку, намагаючись зрозуміти, де закінчується сон і починається реальність.
А потім її погляд впав на підвіконня.
Лео сидів там, як ні в чому не бувало.
— Добрий ранок, — спокійно сказав він.
Андріана мовчки закрила очі.
— Я досі не звикла до того, що ти говориш…
— Ти звикнеш швидше, ніж тобі хотілося б, — відповів Лео.
Вона зітхнула, налила йому води й автоматично перевірила телефон. Повідомлень не було. Наче вчорашня ніч не існувала.
— Сьогодні субота, — сказала вона більше собі, ніж йому. — Вихідний.

За вікном дощ не слабшав.
Лео сплигнув на підлогу й підійшов ближче.
— Я знаю, що ти працюєш з архівами.
Андріана завмерла.
Повільно опустила чашку.
— Звідки ти…
— Це не здогад, — перебив він спокійно. — Це частина того, що я бачу.
Вона насторожено звела брови.
— Архівістка, — тихо сказала вона.
Лео ледь кивнув.
— Добре.
Пауза.
— Значить, у тебе є доступ до того, що давно мали забути.
Андріана повільно підняла на нього погляд.
— Ти зараз мене лякаєш.

— Я тебе готую, — спокійно відповів Лео. — Бо він уже знає, де шукати далі.
І вперше за ранок у квартирі стало по-справжньому тихо.
Наче навіть дощ на мить став уважнішим.

Телефонний дзвінок пролунав так раптово, що Андріана здригнулася.
Вона швидко глянула на екран і видихнула з полегшенням.
— Соломія.
Лео насторожено смикнув вухом, але нічого не сказав.
Андріана прийняла виклик.
— Привіт, Адре. Ти сьогодні вдома?
У голосі Соломії, як завжди, звучала жива енергія, ніби поганий настрій просто не міг до неї причепитися.
— Так, Солю. На вулиці ж дощ.
— Тоді можна я прийду? Я таке знайшла! Тобі точно буде цікаво!
Андріана ледь усміхнулась.

— Що ж ти знайшла?
— А при зустрічі покажу.
— Заінтригувала.
— То можна?
— Чекатиму на тебе.
Вона поклала слухавку й тільки тоді помітила, що Лео дивиться на неї дуже уважно.
Надто уважно.
— Що? — насторожилась Андріана.
Кіт повільно опустив хвіст.
— Я відчув відьомську енергетику від твоєї подруги.
Кілька секунд у квартирі чулося тільки шурхотіння дощу за вікном.
— Перепрошую?.. — повільно перепитала Андріана.

— У неї є сила, — спокійно пояснив Лео. — Просто вона ще не проявилася. Так само, як у тебе.
Андріана нервово всміхнулась.
— Ні, стоп. Давай по черзі. Говорящий кіт — це вже забагато для однієї доби. А тепер ти ще кажеш, що моя подруга… відьма?
— Потенційно, — уточнив Лео.
— Це звучить ще гірше.
Кіт стрибнув на підвіконня й подивився на мокру вулицю.
— Ви обидві “сплячі”. Але щось почало вас будити.
Андріана кілька секунд мовчала, а потім втомлено потерла скроні.
— У мене до тебе прохання.
— Я слухаю.
Вона подивилася йому просто в очі.
— При Соломії поводься як звичайний кіт.

Лео ледь примружився.
— Це принизливо.
— Лео.
— Добре, — неохоче відповів він. — Але якщо вона почне відкривати заборонені речі або приносити прокляті предмети — я не мовчатиму.
Андріана застогнала й закрила обличчя руками.
— Боже, у що перетворилося моє життя…

двері подзвонили приблизно через пів години.
Лео, який до цього лежав на підвіконні й удавав абсолютно звичайного кота, лише ліниво відкрив одне око.
— Це вона, — тихо сказав він.
— Я й без магії здогадалась, — пробурмотіла Андріана й пішла відчиняти.
На порозі стояла Соломія — у темному плащі, з мокрим рудим волоссям, що розсипалося по плечах вогняними хвилями. На тлі сірих сходів вона виглядала надто яскравою, майже нереальною.
— Я промокла до нитки, — заявила вона замість привітання й усміхнулась.
Андріана мимоволі усміхнулась у відповідь.
Солю вона завжди була рада бачити.

Поруч із нею світ здавався простішим і теплішим, навіть після ночі з говорячим котом і “людиною без тіні”.
— Заходь уже, поки не перетворилась на русалку.
Соломія засміялася й зайшла до квартири, струшуючи краплі дощу з рукавів.
Поруч із яскравою рудоволосою подругою сама Андріана зі своїм темно-русявим волоссям завжди здавалася спокійнішою, менш помітною. Але Соломію це ніколи не хвилювало — вона вміла заповнювати собою простір так, що поряд із нею інші просто ставали собою.
І саме тому Андріана раптом відчула дивне полегшення.
Наче поки Соломія тут — нічого поганого не станеться.
Лео тихо стрибнув із підвіконня на підлогу.
Соломія одразу помітила його.
— Ой! Який красивий кіт! — 

— її очі загорілися. — І звідки в тебе це руде диво?
Лео мовчки подивився на неї з таким виразом, ніби оцінював, чи варто людству існувати далі.
Андріана нервово кашлянула.
— Довга історія. Його звати Лео.
— Привіт, Лео, — усміхнулась Соломія й простягнула руку.
Кіт понюхав її пальці.
І на мить його бурштинові очі дивно блиснули. Наче він відчув у ній щось дуже давнє.

— Показуй, що ти там знайшла?!

Соломія швидко скинула плащ на спинку стільця й сіла ближче, явно не помічаючи, як напружилась подруга.
— Пам’ятаєш, я вчора забігала до тебе на роботу?
Андріана мовчки кивнула.
Звісно пам’ятала. Соломія тоді шукала якісь старі сімейні записи для свого родинного дерева.
— Так ось… — Соломія витягла зі сумки стару теку з пожовклими паперами. — Я випадково натрапила на документи про свою бабусю Павлину.
Лео повільно підняв голову.
Його погляд став надто уважним.
Соломія цього не помітила.
— І там згадувалась твоя бабуся Віра.
В Андріани похололи руки.
— Віра?..
— Так! — Соломія навіть — Соломія навіть усміхнулась від хвилювання. — Я спочатку подумала, що це збіг, але ні. Ім’я, дата народження, адреса — усе сходиться.
Вона швидко розгорнула один із документів.
Старий аркуш був списаний акуратним почерком і вкритий дивними символами на полях.
— І це ще не все, — тихіше сказала Соломія. — Там було написано, що вони входили в орден відьом.
Тиша в квартирі стала майже фізичною.
Дощ за вікном ніби стих.
Андріана повільно перевела погляд на Лео.
Кіт сидів абсолютно нерухомо.
— Лео… — ледве чутно сказала вона.
Той важко зітхнув.
— Я дуже сподівався, що до цього ми дійдемо хоча б через кілька днів.