Руде нещастя для боса

3. Підтримка Марка

ЗЛАТА

Груди важко здіймаються від німого відчаю. Запах дорогого шкіряного салону, змішаний із нотками терпкого парфуму його власника, здається надто інтенсивним, майже задушливим. І мене злегка нудить. Досі стискаю в руці паперовий стаканчик. І розумію, що нудить мене від пролитого напою. Який тепер слугує замість парфумів.

Незнайомець спритно застрибує на водійське сидіння. Жваво зачиняє дверцята і за мить подає мені маленький кольоровий пакетик. Я розумію, що це для мого стаканчика. Вкладаю свій стаканчик у пакет і на прохання чоловіка кладу його у спеціальний відсік. Лише тоді, вимкнувши аварійку, він вирулює в потік машин. Металевий монстр м’яко рушає з місця, ховаючи нас від шуму метушливої вулиці.

І саме в цю мить, коли напруга трохи спадає, останні залишки мого самоконтролю остаточно руйнуються.

Перша гаряча сльоза котиться по щоці, залишаючи пекучий слід, а за нею друга, і я не можу втримати тихе ридання. Мені соромно за мої сльози. Затуляю обличчя тремтячими долонями, міцно зціплюю зуби, аби не заридати вголос, але плечі все одно розпачливо сіпаються. Сльози капають просто на коричневу пляму від лате, яка вже встигла підсохнути й неприємно стягнути шкіру. Це кінець. Я остаточно зламалася. Усі ці місяці безглуздої боротьби, самотності, страху перед майбутнім та суцільне безгрошів’я — усе виплеснулося зараз у безпорадне схлипування на пасажирському сидінні в чужому позашляховику. Напевно, цей конфуз на дорозі став останньою краплею мого терпіння.

Поруч лунає тихе зітхання чоловіка. За секунду поруч чую тихий шелест. Напевно, цей чоловік дратується через мої сльози, але я не можу з ними впоратися. Та вже за мить у полі мого зору з’являється велика, доглянута чоловіча рука з паперовою серветкою.

— На, тримай, — м’яко, вже без попереднього роздратування каже він. — І перестань плакати. Як ти на співбесіду підеш така зарюмсана? До речі, як тебе звати?

Я несміливо беру серветку, притискаю її до очей і через силу вичавлюю:

— Злата...

— Марк, — представляється чоловік, упевнено крутячи кермо однією рукою. Потім на секунду кидає на мене швидкий, але дивовижно теплий погляд. — Ну все, Злато, досить псувати макіяж. Ти жива? Жива. Ціла? Ціла. А сукня — це просто ганчірка, тож повертайся до реальності. Ти жива-здорова, а все інше — питання часу. Усе інше можна вирішити. Отже, це не катастрофа. Не буває ситуацій, з яких немає виходу.

Його впевненість та підтримка діють на мене, як легке заспокійливе, хоча всередині досі вирує емоційний шторм. Я чекала на крики, на погрози викликати поліцію чи звинувачення в псуванні його часу. А він... Він просто везе мене купувати новий одяг. Для мене це дивно. Я на таке справді не чекала від чужої людини. Тут он рідні відвернулися від мене. Це й не дивно. Батько сердиться на мене, бо весь спадок його батька дістався мені. І байдуже, що у права я вступлю після двадцяти п’яти. Батько просто лютує, бо він син, а мій дідусь не заповів йому ні копійки.

Важко зітхаю. Бо це була воля дідуся, і, якщо чесно, я про неї дізналася, коли його не стало.

Знову шморгаю носом, намагаючись заспокоїтися та дати раду емоціям.

Так, Злато, заспокойся, — наказую сама собі. — Досить кидати весла. Потрібно гребти проти течії життя. Бо інакше тебе змиє. І ті, хто на це чекають, будуть радіти. Ти не можеш дати їм таку можливість.

Через п’ять хвилин позашляховик плавно гальмує біля вітрин розкішного бутика в центрі міста. Марк глушить двигун, повертається до мене. І, дивлячись у мої розгублені, опухлі від сліз очі, раптово подається вперед. Великі, теплі руки обережно огортають мої плечі, злегка притягуючи до себе.

Я напружено завмираю. Серце сповільнює свій хід від цих спонтанних, легких, ледь не батьківських обіймів. Від цього чоловіка віє надійністю та силою. І на душі справді стає трохи легше.

— Ну ж бо, заспокойся, красуне, — шепоче він мені просто в маківку, і його голос вібрує десь у моїх грудях. — Усе, що не стається, стається на краще. Перевірено мною особисто. Бач, якби не твоя неуважність та мій поспіх, ми б із тобою не познайомилися. Шукай позитив у всьому, Злато. Зараз зробимо з тебе королеву. І побіжиш на свою співбесіду. І все в тебе буде добре.

Він відпускає мене, обходить авто й відчиняє мої двері, подаючи руку. Я, розгублена і дещо ошелешена, несміливо спираюся на його міцну руку, відчуваючи дивовижне заціпеніння. Вражена, розчулена до сліз цією несподіваною турботою, йду за Марком, мов примара. І так соромно за свій зовнішній вигляд. Бо ж поруч із цим охайним чоловіком я виглядаю як жебрачка.

— Доброго дня! — усміхнено щебечуть консультантки, варто нам лише переступити поріг бутика.

— Доброго, — серйозно відповідає Марк і одразу просить: — Дівчата, виручайте, — він переводить погляд на мене. — Моїй супутниці терміново потрібен найкращий діловий лук. Світлий, елегантний, ідеальний для співбесіди. У вас мінімум часу. Ми дуже поспішаємо.

Дівчата-стилістки миттєво підхоплюють мене під руки й м’яко ведуть у глибину приміщення. Я слухняно крокую за ними, озираючись на Марка, який проводжає мене поглядом, тримаючи телефон у руках. Усе здається якимось дивним та схожим на сон. Людина, яку я п’ять хвилин тому вважала своїм головним кошмаром, зараз рятує мій єдиний шанс на нове життя. Хоча маю сумніви, чи встигну я на ту співбесіду.

 

 




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше