1. Три секунди...

ЗЛАТА

Стаканчик у моїй руці хрустить із таким звуком, ніби це тріскаються залишки мого й без того розтрощеного життя.

Гаряча, пекуча кава повільно просочується крізь тканину моєї білої ділової сукні, впікаючись у шкіру на грудях та животі. Я відчуваю цей опік кожною клітиною, але не можу зрушити з місця. Просто стою, ніби вросла в асфальт. І спантеличено дивлюся на масивний, блискучий бампер чорного позашляховика, що завмер за кілька бідних сантиметрів від моїх колін. Від авто пашить сухим жаром, гальма ще огидно пищать відбиваючись у моїх вухах. А запах паленої гуми змішується з солодкуватим ароматом мого розлитого лате.

Три секунди. Я ж усе розрахувала. Мені здавалося, що трьох секунд достатньо, аби зробити три нещасні кроки і опинитися на іншому боці вулиці. Але ж це було очевидно, що я не встигну. Враховуючи той факт, що останнім часом навіть гравітація працює за якимись окремими, злісними законами, що діють особисто проти мене.

Серце калатає мов навіжене. Від переляку спазм здавлює горло, перекриваючи кисень. Я стискаю порожній, зім’ятий паперовий стаканчик, пальці тремтять, зрештою як і я сама. А ще правий бік чола відгукується тупим, пульсуючим болем — це «привіт» від сьогоднішньої ночі, коли я в темряві примудрилася з розгону врізатися лобом у одвірок власної спальні. Тепер під пасмом мого рудого волосся визріває розкішна, багряно-синя шишка, яка додає моєму «ідеальному» діловому образу особливого шарму. Адже приховати її не вийшло.

Останнім часом у мене все валиться з рук. Усе просто розсипається на порох. І ось я мало не потрапила під колеса цього позашляховика.

Скупа сльоза котиться по щоці, а час наче уповільнюється. І в цю мить у голові спливають невтішні думки. Ще п’ять місяців тому я була дівчиною, чий світ обмежувався затишним дідусевим будинком, ароматом свіжої випічки від нашої кухарки, ідеальним газоном, за яким доглядав садівник... І впевненістю в тому, що батько завжди підстрахує, якби щось трапилося...

Але... Зараз мені двадцять два. І в моєму гаманці гримлять останні копійки, яких ледь вистачило на цю нещасну каву з автомата.

Сьогодні мій єдиний шанс трохи покращити своє фінансове становище і влаштуватися на роботу. А точніше, був шанс... Бо тепер уже точно такого шансу немає.

Хресна — єдина людина, яка не відвернулася від мене після смерті дідуся. Це вона домовилася та записала мене на цю співбесіду в солідну компанію.

Я ж плекала стільки надій на сьогоднішній день. Цілий ранок вигладжувала цю білу сукню. Намагалася замаскувати синяки під очима від безсонних ночей, ховала шишку на лобі, яку все одно видно при денному світлі. Я з усіх сил намагалася виглядати як впевнена, цілеспрямована дівчина, а не як збанкрутіла сирота.

І ось я тут. І всі мої старання коту під хвіст. На моїй білій сукні коричнева пляма на всі груди. Окрасою є шишка на лобі мов маячок. Іще й я ледь не опинилася під колесами машини. День можна вважати ідеально зіпсованим. Нічого дивного, це моє кармічне везіння, яке супроводжує мене останні пів року.

Кліпаю, коли двері позашляховика зачиняються з глухим, дорогим клацанням.

Зіщулююся, бо чую впевнені, важкі кроки по асфальту. Повільні. Нахабні. Людина, яка виходить із цього автомобіля-монстра, нікуди не поспішає. На відміну від мене.

Кілька разів кліпнувши, наводжу різкість і бачу, як високий, кремезний чоловік неквапливо та надто впевнено поправляє темний піджак. Жодного переляку в його рухах. Жодного натяку на те, що він ледь не збив людину. Лише виражене невдоволення на обличчі, що явно зашкалює. Цей благородний тип іде до мене з таким виразом, ніби це я завадила його пересуванню, а не його двотонна залізяка ледь не зробила з мене відбивну.

— Дідько... — виривається з моїх губ тихий, безпорадний шепіт.

Усе. Співбесіда моя накрилася мідним тазом. Вона мала відбутися через п’ятнадцять хвилин. Навіть якщо я просто зараз розвернуся і побіжу, я не встигну додому, аби перевдягнутися. Мені ж на край світу їхати, і грошей на таксі немає. І так на співбесіду я піти не можу, бо це буде повний провал. Моя біла сукня зараз виглядає так, ніби мене зі смітника витягли.

А головніше — це те, що зараз почнеться. Можу тільки уявити, що мені зараз доведеться вислуховувати від цього самовпевненого, діловитого здорованя. Зараз він почне волати про правила дорожнього руху, про три секунди, про свій дорогоцінний джип, який він міг пошкодити.

Несміливо піднімаю погляд і спантеличуюся. На мене суворо дивляться великі сині очі. Вони справді сині й дуже красиві, але вираз обличчя в чоловіка такий, що мені здається, він готовий мене вбити.