Розділ 21

Белара

Я чую розмову Белгарда із чоловіком, який назвався батьком Марати, і мої руки самі собою стискаються в кулаки.

Принц погодився одружитися з дівчиною за двадцять п’ять тисяч золотих монет! Це шалені гроші… І його можна зрозуміти. Це дозволить йому не залежати від Південного Королівства й більше ніколи не перейматися, чи дасть королева своєму синові грошей на його розваги.

Оце вже не думала, що Белгарда так легко купити! Але саме це зробив батько дівчини — купив своїй скомпрометованій доньці нареченого. Та ще і якого!

Тепер я більше не хвилююся, що Марата замінила мене в ліжку Белгарда. Її батько все одно з’явився б уранці, бо лише того, що дівчина кілька днів провела в гаремі принца, достатньо, щоб вимагати від нього одруження. Та ще й плюс золото…

Після шлюбного обряду вони однаково спатимуть разом. Тож немає різниці станеться це трьома днями раніше чи пізніше… 

Але ревнощі стискають моє нутро.

«В мене буде дружина, а в тебе — господиня. І тепер я точно більше не опинюся у твоєму ліжку!»

Слова принца б’ють по мені, обпікаючи сильніше за батіг. Марата стане дружиною Белгарда… А я так і залишуся рабинею. Прислугою в їхньому домі.

Або Белгард продасть мене? Навряд чи він залишить собі гарем. Батько Марати напевно не дозволить йому цього зробити. Та й навіщо принцу гарем за наявності молодої красивої дружини! Хіба що… Якщо Марата завагітніє та не зможе деякий час виконувати подружній обов’язок…

Некрилаті Боги! Про що я взагалі думаю?!

— Карте! — гаркає майже над моїм вухом принц, і я мимоволі здригаюся. — Відведи дівчину до її покоїв. Зачинити й посилити охорону!

Начальник охорони бере мене за руку, і Белгард миттєво опиняється біля нас. Секунда — і він уже тримає стража за горло, стискаючи його.

— Не торкайся її! — гарчить принц, і його очі наливаються кров’ю.

— Пробачте, господарю! — хрипить чоловік.

— Йди… — Белгард відпускає стража та здивовано дивиться на свої руки, наче те, що щойно відбулося, трапилося всупереч його волі.

Начальник охорони, шанобливо схилившись, пропонує мені вийти з кімнати разом з ним. Поспішаю якнайшвидше залишити кабінет ошалілого принца, поки моє горло не опинилося в його руці.

Белгард

Некрилаті Боги! Що ця Руда зі мною робить?! Я, наче якийсь божевільний, накинувся на Карта тільки тому, що начальник охорони посмів торкнутися її!

Бестія… Я так скоро залишуся зовсім один — і без друзів, і без слуг. Руда змушує мене ревнувати її до всіх чоловіків, які через нещасливий збіг обставин опиняються в полі її зору. А що ще гірше — у межах досяжності.

Карт виводить мою норовливу наложницю, а я замислююся над її подальшою долею. Моя заява Рудій про те, що Марата буде її господинею, ніби сама собою мала на увазі, що дівчина залишиться в моєму домі. Ось тільки, тверезо над цим поміркувавши, розумію: це малоймовірно…

Увечері Галланас, як і обіцяв, надсилає половину суми посагу доньки — дванадцять із половиною тисяч золотих монет. І записку: «Позбудься гарему до весілля. Це неприйнятно!»

Хоч якими б вільними були звичаї в Султанаті, але гареми з наложниць для одружених чоловіків не заохочуються. А мати кількох дружин дозволено лише членам правлячого роду. І тепер мені доведеться розпустити свій гарем.

Я не буду виставляти наложниць на аукціон. Але прилаштувати їх усіх кудись треба. І це не проблема. Кірах давно поклав око на Кіану. Карту, начальнику варти, теж сподобалася одна з моїх дівчат. А Нарак взагалі пропонував купити Руду.

Стискаю щелепи до болю. Руда… Що з нею робити?! Віддати комусь — понад мої сили. Залишити у своєму домі, бачити щодня і не мати змоги торкнутися? Хто витримає таке катування?!

— Белгарде… — чую за спиною низький голос Нарака. Навіть не питаючи, здогадуюся, навіщо він прийшов!

Я повільно повертаюся до нього, зачепивши поглядом порожній графин на столі. Може, наказати принести ще веселющого напою?

— Що хотів? — недоброзичливо вітаю друга, схрестивши руки на грудях.

— Не здогадуєшся? — він примружується, вивчаючи мою реакцію. — Я можу повторити свою пропозицію…

— А я повторюю свою відповідь — ні! — відрізаю, відчуваючи, як усередині знову закипає лють на друга, який не розуміє відмови з першого разу.

— Що ти маєш намір робити з Рудою?

— Не знаю… Але віддати її я не можу.

— А відпустити? — тихо питає він, підходячи до мене.

— В Султанаті? Щоб вона знову потрапила до рук стражі чи работорговців?

— Вивези її до Південного Королівства. Мені здається, вона звідти… — пропонує Нарак.

— Але ж навіщось вона покинула Королівство? — нервово стискаю пальці в кулаки. — Може, їй небезпечно туди повертатися! Ти про це не думав?

— Небезпечніше, ніж залишатися в Султанаті, ризикуючи бути проданою на черговому аукціоні наложниць? Белгарде, подивися правді в очі.

— Поки Руда в моєму домі, їй нічого не загрожує!

— Ти справді думаєш, що Марата змириться з конкуренткою у власному домі? — у голосі Нарака з’являється іронія. — Вона — донька міністра, тож знає, як зробити життя служниці нестерпним.

— Руда буде служницею, — рішуче заявляю я, хоча сам відчуваю, як це слово гірчить на язику. — Тільки служницею!

Нарак дивиться на мене з відвертим жалем, а потім ледь помітно хитає головою.

— Ти сам у це віриш, друже?