Глава двадцята. Куди приводить цікавість

Вранці Кхибра сказала, що приходив Герман, але толку з цього не вийшло аж ніякого. Після гарячого душу і подвійної дози сопільника я спала наче вбита. Навіть наревітися не змогла. Перелякана як і я тролиця, повідомила ще одну новину: на нас чекає розмова з некромантом. А точніше – мене. Вести бесіди після вчорашньої пригоди на цвинтарі взагалі ні з ким не хотілося. На Вальдека я була злюча. Навіщо було проводити дурні експерименти? Чому він не послухав пані Корру? Що за легковажне дитинство? Його ж попереджали на парі!

Апетиту не було. За сніданком ми всі сиділи мовчки. Я колупала молочну кашу.

– З’їж хоча б кілька ложок, – вмовляла тролиця.

– Не хочу. Шматок у горло не лізе. Я зачерпую кашу, а вона чавкає як лопатка в оці трупа.

– Фу! – відсунула від себе напівпорожню тарілку Білочка. – Руто!..

– Що Руто?! – розлютилася я. – Спасибі Вальдеку. Я ще довго пам’ятатиму і вигляд, і мерзенний запах небіжчиська.

Тепер відсунула тарілку Кхибра.

– Руто, ти як? – Герман підійшов до нашого столика і присів навпочіпки біля мене.

– Погано, – чесно сказала я. – Скрізь мертвяк ввижається.

– Я ж попросив вибачення, – винувато засопів Вальдек.

– І що? Це не тебе за ногу кусали.

– З мене досить, – відсунув порожню тарілку Рудик. – Ти тепер весь день будеш докоряти братові за те що трапилося?

– Вам нічого, а мені з цим жити, – голос зрадницьки затремтів, я підійняла на Германа очі, в яких вже бриніли сльози.

Він зітхнув, торкнувся моєї ноги.

– Підемо до Шрама, він на тебе чекає.

– Не піду, у нього болотний труп.

– Руто, він чекає на тебе в кабінеті, а не в лабораторії.

– А ти?

– Я проводжу й почекаю на тебе.

Ми вийшли на вулицю, Гера згріб мене і пригорнув до себе.

– Я дуже за тебе перелякався. Дуже.

Я лишень кивнула. Стало приємно від того, що поруч хлопець, якому не байдуже, що зі мною відбувається, який піклується і турбується про мене. Я вдихнула знайомий запах щастя, настрій повільно покращувався.

– Як зворушливо! – почувся за спиною знайомий голосок Зі.

Я й не подумала відсуватися, занадто багато честі.

– Рутко, кажуть, що вчора на тебе зомбі полювали на цвинтарному болоті?

– Люди багато чого говорять, – пробубнила я і все– таки відсунулася від Германа. Впевненість повернулась і я випалила: – Небіжчик тобою цікавився. Сказав, що дріади до природи ближче. А йому в болоті та-а-ак самотньо.

– Та йди ти зі своїми нікчемними жартами! – пирхнула Зіррілана і поспішила забратися.

– Авантюристка, – Герман поцілував кінчик носа. – Ходім, Шрам не любить чекати.

У кабінеті некроманта панувала напівтемрява. У старовинних свічниках горіли товсті зелені свічки, відкидаючи на темні, в тон меблів, стіни хитромудрі танцюючі тіні. На стінах мерехтіли руни і знаки. Здавалося, наче свічки тягнуться до них довгими темними пальцями. Грондер Вікк сидів у глибокому кріслі, оббитому темно-синім оксамитом. Збоку від столу стояла значних розмірів шафа. Мені навіть думати не хотілося про те, що в ній знаходиться.

Ніяких квітів. І навіть натяку немає на сонячне світло – важкі штори щільно закривали вікна. Можу з упевненістю сказати, що з боку вулиці були віконниці. На столі перед професором лежав справжній людський череп. У його очницях хижо виблискували великі карбункули. Шрам погладжував його немов кошеня. Бррр! Мене пересмикнуло. Пресвітлі боги, яка ж гидота!

– Сідайте, адептка Морошкіна, – кивнув він на стілець навпроти столу. – Ви, адепте Дакс, можете бути вільні. Дякую.

Герман кивнув і вийшов, а я сіла і похмуро втупилася на некроманта.

– Останнім часом ви відчували, що медальйон нагрівся? Або ще якісь аномалії?

Я згадала нашу поїздку на грифоні-диліжансі й хитнула головою.

– Було таке.

– Розкажіть, – відсунувши від себе череп, попросив некромант.

– Нащо це вам? – хоч я і вдячна за допомогу хлопцям, але тітчине застереження не виходило з голови. – Це моя родинна реліквія. Не ваша.

Здалося, що від моєї зухвалості Шрам отетерів. Принаймні череп, як мені здалося, грізно блиснув темно-синіми, майже чорними вогнями.

– Ви не декан, не ректор, навіть не мій куратор. Чому я маю вам про це розповідати?

Грондер Вікк мовчав.

– Я більше двадцяти років досліджую різноманітні артефакти. І ваш не виняток. Ви знаєте, що він частина великого артефакту?

– Так. Бабуся розповіла колись, – збрехала я.

– То як? Нагрівався?

– Було таке.

Гаразд, може не такій він і поганий. До того ж злодії не змогли його вкрасти. Я все як на духу розповіла.

Шрам не відводив уважного погляду. Якоїсь миті мені здалося, що у вставному оці спалахнув і згас темно-фіолетовий вогонь.