Глава дев'ятнадцята. Стара карта і цвинтарний сюрприз

О пів на шосту ранку ми з Кхиброю сонні, спотикаючись, ішли з кошиком до стайні. На вулиці ще тягнуло вогкістю і прохолодою після нічного дощу. Утім, і сьогодні небо не обіцяло гарної погоди. Навряд чи в почай погодники розганятимуть хмари. Навіть прислів’я є: у почай – справ не розпочинай, подобець буде – справи закруте. Раптом ззаду хтось легенько потягнув кошик на себе. Я відкинула каптур, приготувавшись дати відсіч, але розпливлася в усмішці. За нами стояв злегка захеканий, мокрий від поту Герман й усміхався. Його форму можна було викручувати, мабуть, професор Кнопочка ганяв його, як хорта за зайцем за те, що Гери два дні не було. Підморгнувши Кхибрі, він підійшов до мене і поцілував, ривком закидаючи кошик собі на плече. Його навіть не хитнуло. Оце так сила!

– Адепте Дакс, особисті справи будете вирішувати після занять, – почувся суворий голос професора.

– Я допоможу дівчатам і повернуся.

– П’ять хвилин. Запізнитеся – буде вам на переливки.

У стайні Гера глянув на нас, потім на кошик і поставив резонне запитання:

– Ви не боїтеся зламати хребет конячці?

– Кхибра залишається тут, я поїду до тітки сама.

– Руто, припини. Кошик занадто важкий.

– Я пам’ятаю, вчора тягла.

– Сама?!..

– Ви забули, які ви вчора були? Магоптахи – в кімнаті, Богріса не було. Тільки Лік знайшовся. Та що я тут розказую, ти й сам усе знаєш! – розлютилася я.

– Не заводься! – Він вийшов надвір і швидко повернувся. – З бричкою впораєшся?

– Не знаю, – чесно зізналася я. – Батько наймав працівників для цього. Я тільки верхи можу.

– А ти, Кхибро?

– На моїй батьківщині сіно купували й їздять верхи.

– Ясно. Виводьте коня у двір.

Ми вивели коняшку зі стійла. Герман викотив двоколісну бричку і запряг у неї конячку.

– Хто дасть плащ у тимчасове користування? Обіцяю випрати.

Я зняла свій і віддала йому. Він, м’яко кажучи, Герману був закороткий, але хоч трохи зігрівав. Кхибра віддала мені свій. Гера поставив кошик, прив’язав до заднього борту і подав мені руку:

– Гоп-ля!

Я влізла на підводу.

– Тримайся міцно!

Я вчепилася в перекладину.

– Н-но! – скомандував Герман і конячка рушила.

Кхибра усміхалася. А вслід нам неслося:

– Адепт Дакс, три години бігу після занять! Що за самовілля?!

Але Герман тільки розсміявся.

Тітка зустріла нас на вулиці з червоними очима – уже знає про Єрошку.

– Руто, дівчинко моя, – обійняла мене вона і пригорнула до себе.

– Головне, що живий, тітонька Палажко.

– Скільки ж він так пролежить?

– Не знаю. Тато... – я запнулася. Чи знає тітка про те, що я в курсі, що я не рідна?

– Мені Прошка все розповів, – похмуро промовила вона. – Точніше, прислав магоптаха.

– Сьогодні Горпина має прийти до Єрошки. Після обіду чекаю звістку з дому.

Вона кинула зацікавлений погляд на Геру в короткому плащі поруч з кошиком.

– Ходімо, я все покажу, – тітка увійшла до таверни.

За столом сидів один єдиний відвідувач – дворф, і їв пшоняну кашу на молоці.

Тітка виділила мені по цілій полиці в коморі та підвалі. Ми з Германом усе розставили по місцях. Я відкинула каптур – тітка ахнула.

– Де твоє розкішне волосся?

– Краще не питай...

– І все ж таки?

– Лавр...

– От збоченець!..

Тітка придивилася до Германа.

– Стоп! А його, що, теж Лавр?

Гера усміхнувся.

– Ні, я підтримав Руту.

Тітка якось дивно усміхнулася, навіть, ні, приховала усмішку.

– Мити руки і за стіл.

– Дякую, ми в академію. У нас скоро пари. А мені ще потрібно встигнути в душ, бо смердіти буду до кінця занять, – відповів Герка.

Тітка примружилася, немов щось прикидала.

– Зачекайте.

Вона кинулася на кухню, а Герман притягнув мене до себе і обійняв. Я рипнулася, намагаючись вирватися, але він тільки сильніше пригорнув до себе.

– Герко, тут чужі... – спробувала я протестувати, але він тихенько розсміявся і дмухнув у маківку.

Метелики одразу ж злетіли вгору і закружляли високо над головою.

– Треба сходити в цирульню і нормально підстригтися, – зітхнув Герман. – Бо відросте, як їм заманеться.

– Треба, значить сходимо. Тільки коли?

– Давай завтра.