Частина третя. Глава вісімнадцята. Державна таємниця

Мати так і не вийшла з дому. Вона замкнулася в спальні й ридала. Періодично затихала і в цьому затишші лаяла мене на чому світ стоїть, періодично розбавляючи лайку прокльонами. Ані Дора, ані Лютка, ані Вітка не вийшли надвір. Своїх дітей забрали й не виходили з кімнат. Батя, незважаючи на мої протести, зібрав нам величезний заплічний кошик усіляких харчів.

– Знаю я, як у ваших академіях годують. Мужикам їсти треба, – кивнув він у бік Альга і Гери. – Та й вам для ворушіння звивин сили потрібні, – складаючи копченості та в’ялене м’ясо, говорив батько. – Круп і бобів я вам поклав. Локшину, донечко, сама наріжеш. Справа ця нескладна, впораєшся, бодай, не вперше.

Він сходив у комору і приніс нитки сушених грибів.

– Цього року. Єрошка збирав, – гірко усміхнувся батько.

Я вдихнула аромат. Згадала, як ми з братом торік бродили лісом, збираючи гриби. Як Єрошка вигукував: «Руто! Я знайшов галявину! Я молодець! Ну ж бо, похвали мене!» У горлі знову став ком.

– Усе владнається, – поплескала мене по плечу Кхибра.

Я тільки кивнула.

Батя приніс з корчми два шмати рожевого сала з широкими м’ясними прошарками у великих кристалах солі. Сало було трохи вологим, «зі сльозою», як казали в корчмі. Ми засолювали його за особливим рецептом, секрет якого тримали у таємниці. Сімейний рецепт, який ми передаємо з покоління у покоління, наша традиційна страва. Батько дбайливо обмотав його у тканину і поклав у полотняний мішок.

– Вино пришлю у медоварі. Та й пиво поставлю до свята. Наше, морошкінське. Приїжджайте, спробуєте.

Хлопці подякували йому.

– Пиво в баті знатне. Гіркота ледь чутна, не те що в «Небіжчиську».

– Невже корчма досі працює? – здивувався батько.

– Ага, – сказала я і почервоніла.

Кхибра усміхнулася, мабуть, теж згадала чудовий фіолетовий горошок.

Я хотіла звичним рухом відкинути косу на спину, але рука намацала порожнечу, і я спробувала заправити за вухо кучеряве коротке пасмо. З цього теж нічого не вийшло, і пружинка волосся знову вистрибнула на щоку. І без того не райдужний настрій зовсім щез. Герман не зводив з мене очей і мовчав. А за мить... Ні! Що він коїть?! Гера витягнув із халяви ніж. Вузьке лезо блиснуло на сонці, коли різким рухом він відрізав свою косу. Я всього лише раз помилувалася його довгим густим волоссям... Навіщо?

– Германе...

Але він тільки підморгнув і усміхнувся.

– А що? Я й забув, що таке коротка стрижка, – він знову весело підморгнув мені. – Разом будемо відрощувати. Подивимося, у кого швидше відросте.

Кхибра непомітно штовхнула мене ліктем у бік. Я подивилася на неї – тролиця усміхалася куточками губ. Я ковзнула поглядом по Альгіну. Той стояв сіріший за хмару. Напевно, злився, що не йому першому спала на думку ця ідея. Але його хвіст з косою Германа не зрівняється. А ось батя похмуро дивився на Герку, який простягав йому косу.

– Хлопці, припиніть дуріти. Прийом волосся на сьогодні закінчено.

– Ніяк коси зібрався продавати, Прохоре? – почувся від хвіртки голос Горпини.

– Як дізналася?

– Ти ж знаєш, що мені для цього не потрібні плітки. У храмі Акрідени була. Їхала повз, дивлюся, а ти цирульню просто неба відкрив!

Відьма зайшла у двір і підійшла до Германа.

– Гарна коса, товста. Багато виручити за неї можна, – Горпина помацала і покрутила її в руках.

– Візьмеш? – закриваючи кошик, запитав батько.

– Чому ж не взяти. І золотий дам. За обидві коси.

– Бери, – розмотуючи сорочку з моєю косою, відповів батько.

– Дивлюся я на тебе, Прошко, і думаю: дурний аж крутишся!

Ми заклякли.

– Ти хоч знаєш, що я можу наворожити на це волосся?

Герман клацнув пальцями.

– Заспокойся, – махнула рукою в його бік Горпина. – Якби хотіла наврочити, не питала б. Коси візьму. Зроблю вам амулети, – вона глянула на мене. – Приїдете до медовара і за три золотих викупите.

– Три золотих? – очі Альгіна поповзли на лоба.

– А як ти хотів, хлопче? Я місяць працювати буду. Чи в академії тепер по-іншому амулети роблять? Ті, що сьогодні я на вас бачила, взагалі пів року робили.

Альгін витріщився на відьму, а та тільки посміхалася.

– Викупимо, – твердо сказав Герман.

Відьма зустрілася з його поглядом. З хвилину вони немов перевіряли одне одного на міцність. Гера не відвів очей. Горпина ж розсміялася, задравши голову. Важкі коси сколихнулися на грудях.

– Досить у витріщалки грати! Тримай, Прохор, – вона кинула золотий, який казна-звідки з’явився в руці.

Батько на льоту зловив кругляк.

– Хороші хлопці, – усміхнулася відьма, потім уважно глянула на тролицю. – І ти, дівко, скоро велику радість знайдеш.

Сказавши це, Горпина забрала коси, замотала в мою ж сорочку і поклала в сумку.