Глава сімнадцята. Гірка правда

До корчми, розштовхуючи людей, ввалився батько.

– Руто, донечко!

– Татку!..

Я ткнулася йому носом у груди й заридала. Він повів мене до підсобки.

– Я три шкури спущу з цього падлюченя! Нехай він краще не трапляється мені на очі! За три версти обходитиме наш будинок і корчму! Спробує наблизитися – ноги повисмикую, і ніс на потилицю приліплю!

Я кивала і витирала сльози.

– Ах ти ж... Варто було мені виїхати до Глоську, як він хвіст розпушив! Нумо, збирайся. Підемо до Кіндрата.

Я витерла сльози фартухом. Але йти нікуди не довелося. Голова зайшов до підсобки сам.

– Прохоре, я через своє щеня прийшов, – дядько Кіндрат ледве стримував гнів. – Руто, від усього серця прошу, не тримай на мене зла. Винен, каюся. Виховав негідника. Що хочеш проси – виконаю.

– Мені нічого від вас не потрібно, пане голова, – схлипуючи, відповіла я. – Лавр уже дорослий чоловік і ви не відповідаєте за його вчинки. Я приймаю ваші вибачення. Але попереджаю: нехай він не з’являється на моєму шляху. Інакше я за себе не ручаюся. Він має рацію в одному: волосся – не пальці, відросте.

– Руто, – голова, величезний як ведмідь, опустився переді мною на коліна, – пробач. – Потім дістав із кишені важкий гаманець, перев’язаний срібною ниткою. – Не сперечайся, бери. Ці гроші я збирав на ваше весілля. Частину віддав за... – він зам’явся. – Сама знаєш за що. Тобі ще вчитися не один рік. Стануть у пригоді, – Він сумно зітхнув. – Послали боги синочка.

Він важко піднявся і повернувся до батька.

– Прош, прости... прогавив я сина...

– Та годі, Кіндрате. Ти– то мужик хороший. Але твій нащадок нехай обходить мій дім із корчмою десятою дорогою. І Рута права – у нього своя голова на плечах є. Те, що ти його батько – ні про що не говорить.

Голова ще раз важко зітхнув і вийшов.

Я м’яла в руках косу. Важка, красива, довга. Паразит цей Лавр, під самий корінь відрізав! Скільки тепер чекати, коли відросте – рік, два, десять? Я провела рукою по незвично короткому волоссю. Завдяки нареченому, який не відбувся, буду схожа на чорнобривця – така ж кучерява.

– Тепер усі знатимуть, що ти з Курчавого, – почула я знайомий голос. Шафран! – Руточка, я не встиг схаменутися, як цей гад чик– чик і все! Але я помщуся...

– Не варто, Шафране. Не брудни свої лапки об цього гадюченяти.

– Ти дивись, яка бойова в тебе комашка! – здивувався батько. – І з гумором!

– Я такий! – гордо випалив клоп і перелетів баті на бороду. – Ваша донька, пане Прохор, у надійних руках, тобто, лапках! Я цілодобово пильную!

Я посміхнулася.

– Іди додому, донечко. І подружку свою забирай. Відпочивайте. До речі, чого це вам працювати закортіло?

Я промовчала, що це була мамина забаганка.

– Просто вирішили допомогти. Сьогодні ж сажевниця*, народу багато.

– На сьогодні все. Йдіть до хати. Ми вам на горищі звільнили місце і постелили. Ти вже вибач, твою кімнату віддали Єрошці. Сама бачиш, скільки в нас ротів. Лютка оговтається, піде у дім чоловіка. Там він із тестем кімнату для дітей добудував та облаштовує. Ось тоді приїжджайте хоч щотижня. Я завжди радий тебе бачити.

Він обійняв мене і погладив по пухнастому волоссю.

– Ти завтра лазню протопиш?

– Хочете попаритися?

– Ага. Сто років у лазні не була. У гуртожитку душ. А на горищі теж не особливо зручно.

– Протоплю, доню. Відпочивай.

Я хлюпнула в обличчя води з відра, обтерлася рукавом і, зав’язавши у фартух косу, вийшла до зали. Кхибра стояла біля столу, за яким сидів той самий напіворк, що Лавра поставив на місце, і, зніяковіло усміхалася.

– Руто, ми йому пику начистимо, не переживай, – смикнув мене за рукав Петрик.

– Краще б ти йому відразу пику набив, до того, як він відтяв мені косу, – похмуро огризнулася я.

– Ти ж знаєш, що будь-яка бійка в корчмі загрожує крадіжками. Я не міг вийти у залу.

– Знаю, вибач, Петрику, я занадто засмучена, щоб продовжувати розмову.

Петро має рацію. Скільки разів бувало так, що в залі розгорялася бійка, корчмар із викидайлом виходили розбороняти тих, хто бився, а потім виявлялося, що зі стійки або вітрини поцупили: то пляшку спиртного, то гроші, якщо в потаємну кишеню не поклав, то хтось змився, не заплативши.

Я підійшла до тролиці.

– Знайомся, Ойхільде, це моя найкраща подруга Рута.

Здоровань встав, його уважні чорні, мов вугілля, очі блиснули у світлі магічних вогнів. Він узяв мою руку й підніс до губ.

– Дуже приємно. Вибачте, що не одразу скрутив його в баранячий ріг, – винувато сказав напіворк. – Бочку вина тягнув із підвалу.

– Ти новий викидайло? – поцікавилася я.

– Ні, Свальд попросив по-дружньому допомогти. Він поїхав до Дивозору на весілля до брата.