Глава п'ятнадцята. Навала тарганів

У тітки ми розжилися кошиками – і заплічними, і звичайними, поки взяли по одному, а решту купимо потім. Міш та Миш віддали нам два вінички, лопатки, тертки та глиняні горщики для запікання. Тітка Палажка дала ще мішки та мішечки, і горщики для спецій. Поки що в нас буде один набір горщиків на двох. Думаю, що ми з Кхиброю не поб’ємося. Миски, діжки та велика ступка також перекочували до кошика. Туди ж ми поклали сито і друшляк. Коли я внесла казан, що виблискував боками, тітка зблідла і прошепотіла:

– Де ти його взяла?

– Купила в «Перлині магії». Ще й сторгувалася. А що не так?

– Це... це мамин казан. Після її смерті він зник... Руто, хочеш вір, а хочеш ні, але... Рокнесгер благоволить до тебе і веде за руку. Недарма кажуть, що від долі рогожкою не накриєшся.

– Якби я не втекла від долі, то вийшла б заміж за Лавра і працювала б в батьківській корчмі. А так, крім богині долі, мені ще й дарує найщасливіші посмішки Акрідена.

Тітка усміхнулася.

– Сходи в Храм Усіх Богів. Принеси підношення. І богині почують тебе. Хтозна, може, обдарують або відведуть біду, – сумно усміхнулася тітка.

– Біду? – перепитала Кхибра. – Хіба Руті щось загрожує?

– Що ти, дівчинко! Ні, звісно! Але... ми ж не знаємо, що на нас чекає завтра: може, дракон на голову впаде, а може, скарб знайдемо.

До гуртожитку ми повернулися в сутінках, я надіслала магоптаха Герману. Незабаром хлопці в повному складі завітали до нас.

– Патруль у ліловий горошок викликали? – не втрималася я від шпильки і перелила воду в діжку, попросивши після ретельно сполоснути її чистою водою. На Альга я не дивилася, хоч той не зводив з мене сірих уважних очей. Ютара хороша, а я нічого не розумію. От нехай і спілкується з тією, яку він розуміє.

– Руто, ти образилася? – запитав Альг, коли Богріс, Лік і Герман з діжкою води з Гіркого струмка пішли відмиватися.

– Це хто в нас такий плямистий? – подав голос Шафран, який до цього мовчав.

Альг здригнувся і озирнувся всебіч.

– Муфт?

– Хе–хе! – знову відгукнувся клоп. – Шафран, бовдур!

У долоні Альга закрутилася маленька повітряна змійка.

– Годі бавитися магією, – стримуючи сміх, сказала я.

– Тут ховається дух, ти хіба його не чуєш? Іменем Маруни...

– Треба ж, як урочисто! – клоп перелетів з мого плеча і сів Альгу на рукав.

Кхибра закрила рот руками, щоб не розсміятися.

– Може, представишся? Чи мені кожне слово доведеться витягати, як скалку з дупи?

Коли боги створили Шафрана забули навчити його культури. Складалося враження, що він народився під столом у таверні. Альг спантеличено дивився на фамільяра і мовчав.

– Прибери цю дзиґу з долоні, мене протягне! Апчхи!

Усе, ми з Кхиброю не витримали і розреготалися.

– Не бачу нічого смішного! – продовжував бурчати фамільяр. Він спритно забрався Альгіну на ніс. – Прибери протяг, кажу! І так осінь надворі!

– Руто, що це? – скосивши очі на кінчик носа, здавленим голосом поцікавився Альгін. – Ай!

Шафран його–таки вкусив. Задзижчали крильця, і клоп сів на моє плече. А Альгін, забувши, що в нього в долоні повітряна змійка, лупонув себе по носі й завив від болю. Сам винен!

– Це ти «що», а я – хто! Я – фамільяр! – Сказано це було з такою пихою, немов перед нами був Ерік Другий. – А ти хто? І чому це моя підопічна на тебе ображається?

– Що за безглуздий фамільяр?! – вигукнув Альг, розтираючи ніс, з якого побігла тонка цівка крові. Нічого собі шарахнув!

– Тримай, – Кхибра простягнула йому носовичок.

Він кивнув і приклав його до носа, закидаючи голову.

– Що ти робиш?! – прикрикнула я на нього. – Сядь рівно.

Я посадила його на стілець і сунула в руки кришку від котла.

– Приклади до перенісся і не закидай голову.

Кришка закрила якраз пів голови. Очей не видно, тільки розпухлий ніс, до якого була прикладена рука з Кхибриним носовичком, і рот.

– А кого ти очікував побачити?

– Не знаю, – хлюпаючи носом, відповів хлопець. – Але явно не цю тварюку!

– Я клоп! – завищав Шафран. – Будеш обзиватися, ще раз вкушу!

– Шафране, не треба, Альгін мій... – я замовкла. Називати його другом після сьогоднішнього не повертався язик.

– Коханець? – підказав єхидний клоп.

– Знищу! – пообіцяла я.

Кхибра схлипувала від сміху.

– Мене неможливо вбити.

– Тоді принесу в жертву Рокнесгер!

Шафран задзижчав крилами та перелетів на плече тролиці.

– Сховай мене, будь ласка, – заскиглив він.

Але Кхибра тільки знизала плечима.