Глава дванадцята. Великий навчальний клопіт

Перший день калитника порадував спекотним ранком. Орсяни досі не було – вона разом зі своєю групою розпочнуть заняття тільки в медоварі. І звісток від неї поки що ніяких не було. У Дощевську вдалося погасити – спалах лихотруски, але залишилися хворі, яким потрібен був догляд. До того ж на схід від Боровикового, в Ізвачиному, теж спостерігався спалах епідемії. Щось дивне коїлося за Зорекрилими горами. Дуже хочеться вірити в те, що вчорашня Пісня сирени стерла погане з пам’яті у злодіїв Лартіони. На нас з Кхиброю магія забуття не подіяла. Та й чого їй діяти, якщо нам до короля немає аж ніякої справи? Ну, тринькає гроші держави на усілякі финтики-минтики. Кожен мешканець країни про це каже виключно гостренькими гномськими слівцями. Але ж заколот – це точно не про нас.

Ми снідали печивом та присьорбували чорничний відвар, коли у двері постукали. Кхибра сиділа ближче, тож пішла відчиняти.

– Панна Морошкіна тут проживає? – почувся з-за спини тролиці дзвінкий хлоп’ячий голос.

Кхибра відступила осторонь і кивнула у мій бік. На порозі стояв невисокий хлопчина років шістнадцяти в яскраво-синій шапочці й такій самій формі. На грудях красувалася нашивка «Пошта Ситова».

– Приватна доставка, – сказав він. – Попрошу документ, що підтверджує вашу особу.

Я порилася в тумбочці, яку ми випросили у комендантки, і передала йому паспорт.

– Чудово! Попрошу поставити підпис, – він простягнув мені бланк, на якому стояла позначка навпроти мого прізвища.

Я взяла з його рук і магоперо. Поруч з позначкою ліг мій хитромудрий підпис. Між іншим, я його тиждень придумувала, перш ніж паспорт отримати! Часто він не влазив в бланках, зате дуже подобався мені. Щоразу, коли потрібно щось підписати, я робила прикидки, як би зробити так, щоб усі закарлючки вмістилися в одну клітинку.

Мені вручили згорток і побажали гарного дня.

– Таємний шанувальник? – підморгнула Кхибра.

– Не знаю, – я знизала плечима і смикнула бантик. Стрічка розв’язалася і з паперу вислизнула... моя ельфійська спідниця! Випрана і відпрасована. – Ох! – тільки й змогла сказати я.

На очі навернулися сльози вдячності. Я дістала з шафи жовтого магоптаха і прошепотіла: «Спасибі, Вася!» пробурмотіла адресу та підкинула його вгору. Птах зник, а за хвилину з’явився пурпурний, сів на плече і голосом сищика сказав: «Будь ласочка! Якщо передумаєш навчатися на кулінарному, йди на детективний. Тебе там радо приймуть!» Птах зник. Кхибра усміхнулася.

– Вася – просто диво! – усміхнулася вона куточками губ. – Ти б придивилася до нього.

Я тільки відмахнулася.

– Кхибро, не вигадуй. Я не збираюся стрибати з пару у вар.

– Як знаєш. Але, по-моєму, ти йому подобаєшся.

Я тільки знизала плечима.

– Хіба? – а самій так приємно було. Але чому б не пококетувати? – Та чи мало кому я подобаюся? І що тепер? З кожним скакати у гречку? І взагалі, ти все вигадуєш. Досить з мене Лавра! Якщо я вступила вчитися, значить, буду вчитися.

– Ага, кохання обов’язково тебе спитає, коли йому прийти, – усміхнулася тролиця.

Я удала, що не почула її.

Ми причепурилися і вийшли в коридор. І тут же ніс до носа зіткнулися з Ютарою. Вона розправила відсутню складку на довгій сукні з емблемою академії, яка обтягувала її тендітну фігуру. З боків у сукні були розрізи до поясу, а під ним короткі шорти. Поруч із Ю переминалася з ноги на ногу невисока русява дівчина в такій самій сукні. Тільки виглядала вона на ній безглуздо: якщо вірана довгонога і струнка, то ноги дівчини подовжені за допомогою високих підборів. Сама ж була міцною і жилавою. Ютара презирливо подивилася у наш бік і пирхнула:

– Уявляєш, у нас тепер не академія, а харчевня. Оці, – вона кивнула в наш бік, – вступили на харчовий факультет, – і, закинувши голову, гидко розреготалася власному жарту.

Дівчина кинула на нас не менш презирливий погляд і процідила:

– Ну, кухарка в домі завжди знадобиться.

І вони вже іржали наче дві кобилиці удвох.

– Я теж так думаю, – стримуючи бажання натовкти кривдницям пики, якомога спокійніше промовила я. – У моїй родині багато ротів. Думаю, надішлю батькові магоптаха. Ось він зрадіє, що заощадить на кухарці. Ви ж до Курчавого поїдете на практику, я все правильно зрозуміла? – закликала я на допомогу дурнюню Руту.

– Стеж за своїм гострим язиком! – на обличчі вірани проступили риси звіра. –Бо я за себе не ручаюся.

– Це я за себе не ручаюся, – підтримала мене Кхибра. – Якщо спробуєш викинути якихось коників… – вона замовкла.

– То що? – презирливо підійняла верхню губу подружка Ю, оголюючи гострі звірині ікла. – Битися полізеш? Проти бойових магів? Дівчинко, ти самовбивця?

– Я попередила, – Кхибра гаркнула і теж оголила ікла.

Ого! А тролиця змінилася за літо. Від колишньої Кхибри майже нічого не залишилося.

– Краще обминай мене сто десятою дорогою, – продовжувала погрожувати вірана, – інакше я прискорю вашу зустріч з Маруною!

– Ой, як страшно! Ти диви, прям злякалися, – пирхнула я і, підхопивши під руку тролицю, поспішила вниз.