Глава одинадцята. Пісня сирени

Літо добігало кінця. У садах наливалися соком червонобокі яблука. Снопов’яз* низенько повісив зорі на небі. Сузір’я гронами висіли над таверною, тихо мерехтячи в тиші ночі. Лише спів цвіркунів та періодичний собачий гавкіт порушували тишу. Вночі стало прохолодніше, але ми з Кхиброю все одно спали з прочиненим віконцем. Нам подобалося дивитися на небо і мріяти про життя в академії, яке на нас чекає з початком калитника.

Кхибра за літо дуже змінилася. По-перше, ми з хлопцями навчили її грамоти. І писала вона вже цілком пристойно. Практично щовечора вона схилялася над зошитами й виводила літери. Від напруження в неї іноді з’являлася зморшка на лобі, але коли ми її хвалили – вона розгладжувалася, і подруга усміхалася. Вона дуже старалася, і я всіляко підбадьорювала тролицю. Вона розцвіла і стала справжньою красунею. Від незграбної дівчини, якою я її вперше побачила, не залишилося й сліду. Видна, висока, широкоплеча, з підкресленою талією дівчина, у якої на груди була перекинута товста довга чорна коса. Величезні чорні очі сяяли як зірки в ясну ніч. А ще Кхибра стала дуже жіночною. І багато чоловіків у таверні задивлялися на неї, стріляючи очима. За моєю дружньою порадою Кхибра обзавелася важкою качалкою, яка більше нагадувала дубину. І охочих помацати або вщипнути за бік ладну подругу відразу ж поменшало. От же ж ці північні тролиці!

Зовсім скоро з нами попрощається снопов’яз. Ми з нетерпінням чекали виступу сирени. Наживо я її ніколи не чула. Хоч маги й підсилювали її голос, як нам казали – на всю країну, та всі курчавці лише знизували плечима та розводили руками, бо аж нічогісінько ніколи не чули, звинувачували магів у бездарності та проводжали літо міцними напоями та смачною їжею.

Кхибра розповіла, що її батько колись чув у морі спів сирен. Йому довелося затикати вуха, інакше була б біда. З їхнього корабля три моряки кинулися в морську безодню, пливучи на солодкоголосий заклик. Більше цих бідолах ніхто ніколи не бачив. Ходили чутки, що їхній спів тішить богів. І що саме Аргіна подарувала сиренам чарівні голоси.

Зранку всі ходили розбурхані – багато мешканців країни з’їжджалися до Ситова, щоб наживо побачити сирену і насолодитися чарівним співом. У таверні – не проштовхнутися. Пиво, квас, горілка, медовуха, морс, настоянки, лікери, соки й вина – рікою лилися. Відповідно, підвищилися заходи безпеки. Кілька разів на «роботу» в таверну виходив Вася.

До речі, наш ректор ухвалив досить мудре рішення: він направив працювати в таверну Міша і Миша, щоб надалі нікому не кортіло спокушати адепток. Хто зна’, що могло спасти на думку їхній матусі після невдалого привороту нас із Кхиброю? А в академічну їдальню взяли двох вельми жвавих сімейних жінок. Ректор тепер на воду дув і сто разів перевіряв сімейний стан нових працівників. Щоправда, йому кілька разів уже натякнули на те, що це дискримінація, але він узагалі ніяк на це не відреагував. Удав, що не чує.

Я кілька разів за літо відкривала і закривала бабусин зошит із рецептами. Начебто й рецепти звичайні, але деякі інгредієнти незрозумілі. Кілька разів запитувала про них у тітки Палажки, але вона тільки відмахувалася, хоча погляд залишався тривожним. Міш кілька разів намагався підбити клинці до тролиці, але вона ясно дала зрозуміти, що більше зацікавлена майбутнім навчанням, ніж ним. Міш зітхнув і перейшов до роботи. Хоча, Злата в його бік оченятами стріляла так, що ми дивувалися, як на ньому ще одяг цілий? Але він або не помічав її, або йому запала в душу Кхибра. А от Миш навпаки дуже швидко знайшов спільну мову з Аглаєю і здається вже крутить з нею шури-мури. Аглая ж не мала нічого проти. Тітка сміялася і казала, що тепер у неї на кухні працюватиме сімейний підряд. Але кухарами була задоволена. Хтозна, може, в медоварі Миш з Аглаєю весілля справлять?

Мені тітка Паша з татом зробили королівський подарунок на честь вступу – ту саму ельфійську спідницю, і кофтинку до неї підібрали з найніжнішою вишивкою на рукавах і манжетах. А Кхибрі – справжню ельфійську сукню. Вона так плакала, отримавши цей подарунок, що я перелякалася за подругу. Але вона сказала, що це просто емоції вирують. Тітка Палажка ставилася до неї майже як до дочки. Думаю, в цьому є заслуга Васі. Адже недарма вона товаришує з його мамою. Він міг їй у двох словах розповісти про тролицю, а та поділилася з тіткою. Хай там як, але життя налагоджувалося.

Ми з Кхиброю крутилися в тітчиній кімнаті перед великим дзеркалом, оглядаючи на собі обнови. Я за це літо стала стрункішою. Живіт втягнувся, щоки поменшали. Та й погляд зовсім інший. Ще б пак! Стільки пригод пережити наприкінці весни та початку літа! Дивно, що потім всі канікули минули тихо і відносно спокійно: собачі бої, місцеві ярмарки та кілька свят – до уваги не брали.

Трутня Понтусоля вислали кудись на прикордоння, без права пересування країною. От нехай і сидить там до глибокої старості! А якщо захоче виїхати – має просити в самого короля. А нашому Еріку Другому тільки Понтусоля з його ниттям не вистачало! У нього самісінькі свята та бали на думці, а тут якийсь невідомий ледацюга.

Кхибра розплела мої коси – волосся за літо настільки відросло, що сягало майже колін. Подруга замилувалася мною.

– Ти така гарна, Руто, – Кхибра не відводила від мене захоплених очей. – Іди на свято ось так, із розпущеним волоссям. На заході сонця воно горітиме в промінні заходу! Це буде вражаюче!

– Думаєш?

– Авжеж! Зараз вплетемо тобі повзучий лілійник, і всі чоловіки впадуть до твоїх ніг.

Я щасливо розсміялася і крутнулася – метелики злетіли на спідниці й повільно опустилися вниз. Ми вибігли на внутрішнє подвір’я, де розкішно цвів лілійник, обплітаючи альтанку, яку тітка замовила на самому початку цвятоплясу. І посадила навколо плетистий лілійник. Помаранчевий би точно загубився в моїх рудих кучерях, а ось білий – виглядав просто дивовижно! Кхибра розстаралася, і моє волосся тепер було схоже на квітучі ліани. Їй я вплела кілька рудих квіток. Ми заспівали нашу улюблену пісню, яку співали майже усі барди у тавернах: «За рікою синьоводною стежка є, що в’ється в гай. Там душа дівоча птицею, ген, летить за небокрай...» За цим заняттям нас і застав Вася. Вигляд у нього був засмучений і занепокоєний, але поглядом вчепився в мене, немов естриггір на собачих боях. Я навіть крадькома оглянула себе – охайна й ошатна. Що не так?