Глава десята. Несподівана зустріч

Кхибра витирала сльози.

– У мене до тебе одне єдине запитання, – я буравила поглядом тролицю. – Скажи, коли ти йшла жити до Красунчика, ти що, не знала, що вам доведеться спати в одному ліжку? Ти ж не дурна!

Тролиця шумно зітхнула.

– Знала... Але я думала, що зможу відтягнути цей момент. Спочатку сказала б, що в мене дні по повні... Рута, він був таким люб’язним та ніжним... він так цілував мене... такі слова говорив...

Я не перебивала її, тільки згадала «тупу тролиху», але промовчала, я не маю права повторювати цю маячню.

– Коли зайшла в кімнату дешевого заїжджого двору, то він замкнув двері й відібрав сумку... і одразу ж накинувся на мене як скажений. Він рвав на мені одяг, а я відбрикувалася!.. Я думала, що все буде по-іншому. Романтично, чи якось так... А потім ухилилася і відштовхнула його, схопила сумку, вибила засувку і змилася. Далі, ти знаєш.

Я кивнула.

– Гаразд, ніч-мати дасть пораду, краще поспимо.

– Краще поспимо. Добраніч, – погодилася подруга.

Вранці після сніданку я сказала:

– Тітонько Палажко, скажи, а хто буде працювати в тебе замість Васі?

– Не знаю, місце шеф-кухаря вакантне, як і кухаря. Ми поки що з Аглаєю пораємося, але удвох важко. На сьогодні запросила двох городян, подивлюся що та як. Ви вже вибачте, дівчата, але за обновами підете самі. Не можу таверну без нагляду залишити.

– Зрозуміло... Слухай, тьоть, а де Вася живе?

Тітка насторожилася.

– Вам нащо?

– Кхибра хоче йому дещо розповісти, – я кивнула у бік похмурої подруги.

Тітка підійняла праву брову.

– Наприклад? Ти щось знаєш про банду Врадамара?

– Ні, – похмуро сказала вона. – Я з особистого питання.

– Дівчата, щось ви не договорюєте, – тітка переводила погляд з мене на тролицю і знову на мене.

– Я не можу вам про це розповісти, – Кхибра стала бурякового кольору.

– Тьоть, повір, це дуже важливо.

– Кхибро, я нічого не маю проти тебе. Але вчора ти прийняла дуже поспішне рішення. Потім повернулася... Те, що сталося між тобою і Рутою – тільки ваші справи...

– Мене вчора Красунчик ледь не зґвалтував, – здригнувшись, видавила з себе Кхибра.

– Боги, Кхибро!.. – тітка співчутливо подивилася на подругу. – Чому ти відразу про це не сказала?

– Злякалася...

– Тітко Палажко, краще ми потім поговоримо. Якщо Кхибра захоче.

– Це болісні спогади. Не треба, – тітка обійняла Кхибру.

– Скажеш, як нам Васю знайти? – не відступалася я.

– Звичайно!

Тітка розповіла, що Василь сьогодні на роботі. Нам потрібно обійти будівлю мерії. Зі зворотного боку якраз буде відділок таємної поліції. Ми подякували та пішли шукати вільну підводу.

До Василя просто так ми потрапити не змогли. Відчинилося віконце у дверях, і поліцейський, що висунувся звідти, довго розпитував: хто такі, звідки, навіщо, чому саме до Василя Дузза. Допоки я не витримала і не відправила Васі магоптаха з проханням вийти до нас надвір. Колишній кухарчук не змусив себе довго чекати.

– Привіт, дівчата! – весело привітався він, але побачивши наші серйозні обличчя, запитав: – Щось сталося?

– Вась, – почала я, – є розмова. Але не для сторонніх вух. – Я скосила очі на віконце, яке поліцейський так і не спромігся закрити.

– Ходім, – Вася кивнув на двері. – Жижель, це до мене. Під мою відповідальність.

– Як скажете, пане Дузз. Під вашу, так під вашу.

Ми увійшли до будівлі таємної поліції. Вася повів нас вузьким порожнім коридором. Ми ледве встигали за ним. Він штовхнув одну з дверей, і ми опинилися в невеликій кімнаті, де стояв стіл боком до вікна. Поруч зі столом – стільці. По обидві стіни – дві шафи: одна з книжками, друга з теками.

– Ну, розповідайте, що у вас за справа.

Ми всілися – Василь за стіл, а ми навпроти – по обидва боки від нього. Кхибра повторила вчорашню розповідь. І щодалі вона розповідала, то похмурішим ставав колишній кухарчук. Коли подруга закінчила, Вася втомлено потер обличчя, немов не спав ніч. Кхибра ж була білішою за сніг. Поліцейський кинув на нас короткий погляд і витягнув зі столу папір із магопером.

– Пиши. Усе, що ти мені розповіла.

Кхибра засопіла і навіть не поворухнулася.

– Ти хочеш, щоб я тобі допоміг? – Вася, як і я, не зрозумів її замішання.

– Хочу, – червоніючи сказала тролиця.

– Тоді напиши все, що ти мені щойно розповіла.

– Не можу, – червона, мов мальва, відповіла Кхибра.

– Чому? – я здивувалася.

– Я пишу з жахливими помилками, – дуже тихо сказала вона. – Мені майже ніколи було вчитися.