Глава восьма. Укол ревнощів

Цуценя я засунула назад у мішок, а Кхибра допомогла приховати його під плащем. Не вистачало, щоб він мені руки погриз. До нас підійшли хлопці на чолі з професором. Ми з Кхиброю – змовницьки переглянулися. Зі старого сінника продовжували лунати крики, свист і улюлюкання. Пан Вікк схрестив на грудях руки і трохи схилив голову на бік. Імовірно, так він вимагав пояснень.

– Де ви були? – Богріс нервувався.

– Мені стало погано, вийшла повітрям подихати, – це була чиста правда.

– Чому нас не покликала? – долучився до розпиту Альг.

– Ми впоралися вдвох, – стала на мій захист Кхибра.

– Треба повертатися до таверни, бої незабаром скінчаться, – щеня вовтузилося, приховувати його під плащем ставало дедалі проблематично.

– О, так! Нам ще гору посуду потрібно перемити, – підтримала мене подруга.

– Ми вас проведемо, – сказав пан Грондер. – Хлопці, тримайте про всяк випадок напоготів по бойовому заклинанню. Щось мені підказує, що цей день просто так не закінчиться.

Не встиг він договорити, як перед наші очі з темряви вийшли дві фігури. Професор клацнув пальцями й спалахнув слабкий магічний імпульс, блякло освітлюючи обличчя.

– Віддайте те, що поцупили, – голос Красунчика – а це був саме він – я впізнала миттєво.

– Ми, на відміну від тебе, не крадемо, – пирхнула я й одразу ж наштовхнулася на неупереджений погляд некроманта. Його протез блиснув у темряві криваво-чорним, я прикусила язика. Але, схоже, запізно.

У руках у поплічника Красунчика блиснуло лезо ножа, магістр ледь помітно кивнув Гері, той пустив коротку вогняну спіраль у руку бандита. Той скрикнув, ніж впав на землю. Пан Грондер одразу ж віджбурнув його ногою. Злодій наїжачився. Я намагалася розгледіти його обличчя. Кремезний, трохи вищий за пана Вікка, жилавий і трохи сутулий. Коротке світле волосся, глибоко посаджені очі, колір яких у темряві було погано видно. Широкий ніс, як копиця сіна і трохи вивернуті губи. Світла густа щетина на щоках. Права брова двічі розсічена. Побачиш такого вдень, захочеться обминути його десятою дорогою.

– Прокляті маги! – лайнувся він. – Віддайте, що належить нам!

– Я не знаю, про що ви. Мої адепти були весь час зі мною, – відрізав пан Вікк. – Дайте нам пройти. Ви ж не хочете неприємностей?

Красунчик ковзнув поглядом по мені, а потім зупинився на Кхибрі.

– Крихітко, скажи мені, як перед статуєю Аргіни, ви точно з подругою нічого не брали?

– Нічого, – тролиця вдавала дурнюню і кліпала очима: що він від неї хоче?

– Ви ж не збираєтесь влаштовувати обшук? – професор Вікк не зводив ока зі злодіїв. – До того ж це незаконно. Ви ж не з поліції, чи я помиляюся і ви тепер таємні агенти?

Бандити як по команді здригнулися, почувши про поліцію.

– Ми не з поліції, – цвіркнув поплічник Красунчика. І додав: – Мабуть, на жаль.

– Тоді не затримуйте нас, – професор Вікк зробив крок уперед.

Пресвітлі боги, тільки б цуценя не почало верещати або скиглити. Але естриггір пригрівся і, схоже, спав.

– Побачимося, – усміхнувся він їй і повернувся до поплічника: – Ходім, ще раз обшукаємо кущі, – він потягнув поплічника за собою, і вони пішли у бік сінника.

Ні, він не питав Кхибру про зустріч, він стверджував. Я глянула на подругу, та відвернулася і промовчала. Гаразд, розберемося. Професор пустив магічний вогник попереду нас, щоб було видно дорогу. Йшли мовчки. А коли дісталися до рогу таверни, пан Грондер загасив імпульс і запитав:

– Морошкіна, що у вас під плащем?

Моя щелепа так і клацнула, а я втупилася на нього, наче на ожилого бога: усе бачить, усе чує, усе знає.

– З чого ви вирішили, що в мене щось є?

– Може, я буду ставити запитання? – холодно відрізав він. – Витягайте і показуйте те, що ви приховуєте під плащем.

Я зітхнула, витягла і розв'язала мішок. Дуже акуратно засунула руку і витягла сонне цуценя.

– Ух ти, який красень! – Герман взяв песика на руки. – Подаруй мені його, га? У мене ще немає фамільяра, а цей може виявитися як раз.

– Адепте Дакс, естриггір не може бути фамільяром. Він не магічна тварина, – докорив некромант.

– Нехай так. Але він такий класний! – Герман гладив песика, а той вихляв коротеньким обрубком хвостика.

Грондер Вік узяв цуценя і перевернув його. Пес невдоволено пискнув і спробував дотягнутися ще недорозвиненими передніми лапами до великого пальця пана Вікка. Але професор не дав йому це зробити, заводячи палець під лапу звіра.

– Сука, – сказав він. – У принципі, адепт Дакс, вона може принести вам колосальний прибуток. Та нагадаю – фамільярами, на жаль, естриггіри не можуть бути. У них геть немає магії.

– Вибач, Германе, – втрутилася я, – але цей песик гнома, якого обдурили ці двоє.

Пан Вікк ледь помітно усміхнувся.

– Я й не очікував від вас іншого, Руто. Знаєте, Морошкіна, у вас один величезний недолік, з яким буде дуже складно жити, – він на мить задумався. – Хоча, ні, два.