Глава сьома. Змова з Понтусолем, невдала спокуса і собачі бої

Зранку тітка запропонувала нам гарячий шоколад, який варив Понтусоль власноруч. Ми з Кхиброю відмовилися – не любимо ми гарячий шоколад його виробництва. І тут до мене в голову постукалася зухвала ідея.

– Кхибро, треба пробратися в його кімнату, коли цей дармоїд удаватиме видимість роботи.

– Маєш на увазі – жерти? – реготнула тролиця.

– Ні, саме коли він буде роздавати нікому не потрібні поради. Бо як тільки він нажереться, одразу піде спати. А це нам не підходить.

– Але як? Ми навіть не знаємо, в якій кімнаті він живе.

– Зате Лім знає. Ти залишишся в залі, а я розвідаю обстановку з вулиці. Подивлюся, де його вікна і як до них можна дістатися.

Кхибра змовницьки підморгнула.

– Якщо він щось підливає тітці, то навряд чи цілий день тягає це за собою. Вранці налив і сховав. Отже, потрібно шукати пляшку, фляжку або щось подібне. Головне – проникнути в кімнату, а там я вже розберуся.

– Ти авантюристка, – схвально поплескала мене по плечу подруга.

– Яка вже є, – розсміялася я.

У Ліма ми вивідали, що кімната Понтусоля на протилежному боці таверни. Вікнами виходить у сад. Звісно, не на скотний двір же йому милуватися. Красоти подавай дармоїду! Гаразд, подивимося, чи зможу я з даху спуститися в його кімнату. Вірогідно так, а практично?

Весь день Кхибра час від часу стежила за дармоїдом. А я варила свиням їжу та чистила свинарник і стайню. Коли ми сіли обідати за наш непримітний столик, вона розповіла, що у товстуна на шиї ланцюжок. На ньому, скоріше за все, ключ.

– Значить, він десь ховає цю штуку. Цілком може бути, що це шкатулка, – Кхибра замовкла очікуючи моєї реакції.

– Замок я навряд чи зламаю, – зітхнула я, розламуючи ароматну яловичу тюфтельку.

– Але в тебе є зв'язки в кримінальному світі, – засміялася подруга, відверто натякаючи на Красунчика.

Я розсміялася разом із нею.

– Ні, до бандитів ми звертатися не будемо.

І тут мене вкотре осінило!

– Слухай, але ж напевно є якесь закляття, що відмикає замки?

Ми вирячились одна на одну, наче зустрілися вперше у житті.

– А це ідея! Треба послати магоптаха Альгіну.

Кхибра дістала з кишені жовтенького, швидко промовила повідомлення, назвала адресу й підкинула вгору. Птах одразу зник. Відповідь не змусила себе довго чекати. Їй на плече всівся малиновий птах і голосом Альга сказав:

– Якими лимарями вас знову носить? Увечері будемо. І ніякої самодіяльності!

Я зітхнула. Мій дух протиріччя просто підштовхував на подвиги.

– Кхибро, нагадай, коли цей хряк піде спати?

– Буцімто вже має дрихнути. Він раніше за всіх обідає. Працівник року, – презирливо пирхнула вона.

– Давай так, коли він прокинеться, я спробую вилізти через наше вікно і пробратися дахом до його кімнати. А ти простеж, щоб він увесь час був на кухні. Якщо що, надішлеш магоптаха.

– Домовилися. Якщо що, то надсилай птаха і мені, раптом знадобиться допомога?

На тому й зупинилися. Ми ледве дочекалися, коли цей «робітник» прокинеться. І ось шеф-кухар, перевалюючись із боку на бік, мов здоровезний качур, вирушив «попрацювати» на кухні, дорогою вітаючись із деякими відвідувачами. Я звертала увагу на те, до кого він такий привітний. Пара гномів, якийсь неголений тип надто злодійського вигляду, трійка гравців у кості, ще якийсь тип у чорному плащі та капелюсі, що закривав майже все обличчя. Схоже, наш шеф той ще пройдисвіт. Жоден із тих, хто вітався з трутнем, не був схожий на добропорядного городянина. Не дарма я з дитинства в корчмі працювала! Що-що, а варто було лише погляду, щоб зрозуміти що за людина і що від неї можна очікувати. Та й сам шеф-кухар складав недобре враження. І тітку приворожив, вона точно перебуває під чарами. Знати б, чим? Я повернулася на задній двір. Ще потрібно погодувати качок. Я сікла лободу, наспівуючи нехитрий мотивчик. Нарешті вийшла Кхибра і сказала:

– Він дрімає на кухні.

Я кинула сікач і витерла руки об фартух, який одразу зняла й віддала тролиці, попередньо кинувши магоптаха у кишеню спідниці. Вірну качалку теж віддала їй. Вона буде тільки заважати. І щодуху кинулася на горище. Там відчинила вікно і, ледве пролізла через нього на дах. Пресвітлі боги, треба було перш ніж лізти, хоч трохи подумати та не пертися у спідниці на розвідку, а дахом і поготів. До речі, щодо одягу, потрібно скласти список купівель. За кілька днів я примудрилася зіпсувати майже весь свій убогий гардероб. Та чи могла я знати все наперед?

Я не самовбивець, і знімати взуття, як іноді це робили злодії, не стала. Черепиця за день розжарилася. Кілька разів я мало не з’їхала вниз, дивом утримуючи рівновагу. Нарешті, дісталася до кута будівлі. Таверна, хвала пресвітлим богам, була з двома водостічними трубами в різних кінцях будови. Вчепившись у край труби, я почала повільно спускатися вниз. Труба якось дивно затріщала. Я доповзла по ній до краю першого карниза, зупинилася і перевела дух. Висоти я ніколи не боялася, мене ніколи не нудило й запамороченнями через те, що залізла на дерево або гойдалася на гойдалках, не страждала. Проте обидві мої молодші сестри ледь не синіли від слова «карусель» або «гойдалки». А коли потрібно було обривати в саду яблука, то вони з ліжок не вставали, страждали на мігрені. От я й повзала по деревах, мов білка – а коли підріс Єрошка, то з ним обривала всі фрукти в саду.