Глава п'ята. Таверна «Клич вепра», її працівники та відвідувачі

У кімнаті спала Орсяна, ми, намагаючись не шуміти, переодяглися і вийшли надвір, де на нас чекав батько.

– Я сам вас відвезу до тітки. А то з вашою удачею знову у якусь халепу вскочите.

Ми з Кхиброю гигикнули, але погодилися. Сівши у підводу, нам нарешті випала нагода роздивитися Ситів. Величезна академія зі Спіраллю та невагомим Маятником виднілася звідусіль, бо стояла на пагорбі, як і королівський палац, який виднівся з усіх куточків столиці. І якщо башти академії прикрашали сині прапори, то на шпилях королівського палацу майоріли золотаво-червоні, мов полуденна спека. Мармур, з якого було побудовано палац – дивного блакитно-бузкового кольору. Я такого ніде не зустрічала. Високий шпиль башти королівського архимага прикрашала зірка з вісімкою променів. Мешкав він, зрозуміло, що недалеко від палацу, бо більше займався державними справами аніж магічними.

Майже впритул до стін академії, просто в яру розташовувався Магічний квартал. Там жили й практикували маги всіх стихій, оракули, цілителі та інші представники магічних справ. Причому темні маги жили відокремлено, у самому кінці кварталу. Там, як кругом статуї Маруни у Храмі Всіх Богів, клубочилася пітьма. Про це нам розповів кучер, який виявився добрим і балакучим дядьком.

– До них найчастіше бігають за тим, щоб наврочити, за приворотами, а то й більш мерзенними справами, – продовжував він. – А поряд, по сусідству, магічні крамниці, де продають усе, що душа забажає: від амулетів і зілля, до звіряток та іншої магічної атрибутики.

– Звіряток? – здивувалася Кхибра. – А що в них особливого?

– Сходіть туди, дізнаєтеся, – засміявся кучер. – Ви ж юні адептки?

– Ага, щойно вступили, – підтвердила його слова тролиця.

– У-у-у-у, тоді у вас усе попереду! А факультет який?

– Кулінарний.

– Овва! Давненько в нас не було магів-кулінарів.

Батя тяжко зітхнув і дивися на дорогу так, наче її не існувало взагалі.

Вулиці Ситова тонули в зелені. Уздовж доріг росли кучеряві липи й клени, тінь від яких захищала від спекотного літнього сонця. Ми їхали повз Центральну площу. Тут височіла сцена, прикрашена різнокольоровими прапорцями. У самому серці площі бив високий красивий фонтан. До нього вела широка алея, якою гуляли безтурботні дітлахи під пильним наглядом няньок. Ми з Кхиброю підвелися, щоб краще розгледіти фонтан. А кучер навіть призупинив коней, щоб ми змогли насолодитися видовищем.

– Це маги-стихійники з головним архітектором столиці спорудили фонтан, – не без гордості сказав дядько. – Містяни люблять прогулюватися біля нього.

Це було щось неймовірне: у центрі просто у повітрі висіла величезна водяна куля, схожа на сиву кульбабу, з якої тонкими струменями била вода. Навколо неї в самому низу розташовувалися менші кулі, які більше були схожі на кактуси з потужними голками. «Кактуси» оберталися навколо своєї осі то швидко, то повільно. І довжина «голок» була різною. Від цього вони ставали схожими то на квіти, то на водяні вертушки. Вгору, з шапки «кульбаби» бив високий потужний струмінь води, підтримуючи над собою ще одну кулю – кришталеву. Від тяжкості кришталю вода рівномірним гладким потоком струменіла вниз, мов накриваючи фонтан куполом.

– Там ще золоті рибки плавають, а люди кидають монетки та загадують бажання, – продовжував розповідь кучер. – А вночі вмикають різнокольорову магічну підсвітку. В останню ніч літа з бухти Семи Стихій привозять сирену, яка співає Прощальну Пісню літу. Жителі з усіх усюд приїжджають до Ситова, щоб насолодитися її співом. – От би послухати наживо! – замріяно сказала я.

– Так, чого ж не послухаєте? Літо промайне як один день!

– Ага, цілих три місяці! І юноцвіт ще не закінчився, – похмуро буркнула Кхибра.

– Та скільки там його залишилося? П'ять днів, – подав нарешті голос батько.

Я покосилася на нього і посміхнулася.

– У тебе хоч гроші залишилися? – продовжив він.

– Так, не хвилюйся. Я цьому гаду сказала, що в мене тільки два срібняки.

Батя усміхнувся в бороду і хитро примружив очі.

– А ти в мене виявляється, не настільки простакувата, як здаєшся?

– У корчмі попрацюєш і не такого навчишся, – відрізала я.

Ми проїхали повз сувору триповерхову будівлю, яку ділили префектура, магістрат і мерія. Ніякої ліпнини, ніяких еркерів – одні прості нудні лінії. Щоправда, на кутах сиділи такі ж похмурі й нудні ґарґульї. Воно й зрозуміло, тут працюють творці законів, права і порядку. Як сказав кучер, за будівлею префектури – квартал еліти міста. Він так і називається – Шляхетний. Будинки, за словами того ж кучера, просто розкішні. У них і ресторація своя є. Ого! Я ніколи в житті не була в ресторації. Тільки в «Модному Ситові» бачила картинки одного з закладів. Якщо вірити художникам, то там було не те що багато, а розкішно. І як тільки багатії сидять на таких витончених стільцях. Я ж дівчина з почуттям гумору! От і уявила, як тонкі ажурні ніжки розповзуться, як павукові лапки, коли на нього всядеться добрий чолов’яга. Не всі ж шляхетні чоловіки з жінками тендітні мов очерет. А якби таке й сталося, розмов би на тиждень вистачило. Як вельможа поламав елітні меблі. Ця думка мене навіть розвеселила.

На протилежному боці від префектури розташовувався Ремісницький квартал, де жили трударі й майстри своєї справи. Там можна було замовити ковані решітки на вікна або ворота, купити гончарні та солом'яні вироби. Кушнірські та швацькі артілі, майстри-гутники та шевці. Але найголовніше – там продавалося всіляке кухонне начиння. Ні, я, звичайно ж, люблю коштовності. І ніколи б не відмовилася від шикарних сережок із «Лу-Акарії», але практичність вбиває в мені почуття прекрасного. Якщо вимірювати сережки кількістю сковорідок, каструль та іншого кухонного посуду, то на ці гроші можна не тільки скупити весь асортимент, а й відкрити крихітну харчевню. Але, як казала моя колишня подруга Тайка: «Не годиться прекрасне вимірювати примітивним». Можливо, вона має рацію.