Глава третя. Вітаннячко з порога, я ваша небога!

Ми йшли за Альгом, пересуваючись між новоприбулими й тими, хто відколовся. Двір гомонів всіма голосами: там лунав сміх, он там когось вітали, а далеченько хтось схлипував і одразу отримував пораду не впадати у відчай і приходити наступного року – всяке буває. Один хлоп з невеличкими ріжками клявся, що вступив з третього разу.

У животі зрадницьки бурчало – з цими пригодами я геть забула про обід. І ось, як завжди – недоречно, шлунок про це нагадав. Альгін озирнувся, уважно подивився на мене і, здається, все зрозумів.

– Ви з Кхиброю, напевно, зголодніли?

– А де тут у вас харчевня? – підбадьорилась тролиця.

– Їдальня, – виправив її Альгін. – Тільки навряд чи там зараз щось є. Й до того ж вони не годують абітурієнтів.

– Але ти ж адепт? – я не падала духом перехопити хоч пиріжок. На мить згадала про батьківський кошик і подумки знову розлютилася на злодіїв. От би він нам зараз став у пригоді! Але кошика нема. Я зітхнула: – Тобі чогось та й дадуть. А ми заплатимо.

Тролиця радісно закивала.

– Гаразд, спробуємо.

І ми рушили до двоповерхової будівлі, що знаходилася біля тієї, де ми заповнювали бланки. І навіщо їх було заповнювати? Усі запитання стандартні: народилася, навчалася, проживаєш, сім'я та інша нісенітниця. Кому це цікаво? Хоча, для зарахування, мабуть, потрібно. Не встигла я додумати, як увійшли до великої просторої зали. Всередині було прохолодно. Я б з радістю позбулась плаща, але кофтинка без ґудзиків. Я – добропорядна дівчина. І так наробила помилок у житті.

Ми з Кхиброю з цікавістю закрутили головами, роздивляючись навкруги, а Альгін поставив на лавку сумку і кинув:

– Чекайте, я швидко.

Я сіла на лаву і витягнула ноги, які просто гуділи від утоми. Кхибра всілася поруч. Стіни їдальні обплітали дивовижні ліани, з величенькими яскравими бузковими квітами. Я таких ніколи не бачила. Навіть у квіткарки  Мільми в рідному Курчавому! А вона цікавилася дивними квітами – у неї росли кропив'яні троянди, які кусалися не гірше за стару кропиву, кучеряві фіалки – символ нашого містечка, леопардові лопухи, які цвіли вогненно-жовтими квітами, схожими на айстри. Але такого дива я не бачила – широке темно-зелене, майже чорне, листя з легкими перламутровими ворсинками й великі, як капустяний качан, квіти. Дива та й годі!

Зі стелі прямісінько у центрі висіла величезна люстра у вигляді восьминога.  Щупальця простягалися усією залою. На них красувалися деактивовані магічні вогні. У нас у корчмі теж люстра з магічними вогнями, щоправда, не така велика і шикарна. І вигляд має звичайнісінький – колесо воза. Але вогні обходилися дешевше за свічки. Це вдома вночі ми ходили до вітру зі свічками. Тато так і сказав: «Ми на свічках розоримося. А для того, щоб окупити освітлення, потрібно підіймати ціни геть на всі напої та наїдки. Люди цього не зрозуміють. Та й пожежі мені тільки не вистачало». Тому я двічі на рік моталася до сусіднього Глоска, щоб зарядити амулети для вогнів. Там мешкав маг-артефактник.

Я і далі розглядала їдальню. Бруси обплетені іншими ліанами з жовтими смугастими квітами, а колони – з незвичайними, зеленими. Здалося, що вони штучні, тож не стрималася і підійшла роздивитися їх ближче. Квіти пахли тонко, як скибочка лимона. Коли я нахилилася, щоб понюхати одну з них, то отримала щигля. Я зойкнула, потерла ніс і вирячилася на ліану, не вірячи своїм очам. На ній сидів маленький волохатий чоловічок у синій довгій сорочці у смугастих штанях, підперезаний тонким паском, на маленьких ніжках – ладні черевики й невдоволено позирав на мене.

– Куди сунеш свій конопатий ніс, рудоголова? – сопучи, запитав він.

– Ти вмієш говорити?

– Ох, вже ж ці дітки! – пробурмотів чоловічок. – Скажи, що ти ніколи домовиків не бачила!

– Не бачила, – підтвердила я. – Перевертня бачила, лісовика бачити доводилося, а от домовика ніколи не бачила.

– Та щоб від тебе Акрідена відвернулася! Звідки ти така темна впала на мою біднесеньку голову?

– З Курчавого, – усміхнулася я.

– І що у вас там, домовики перевелися?

– Не знаю. Просто вони зі мною ніколи не розмовляли. Я їм у корчмі тільки кашку з молоком залишала.

– І з маслечком? – голос домовика затремтів.

– І з куснем цукру.

– Муфт, – усміхнувся він і простягнув маленьку ручку.

Я акуратно її потиснула.

– Рута.

До нас підійшла тролиця, їй стало цікаво, з ким я там розмовляю.

– Знайомся, Муфт, це Кхибра.

Він подивився на значну фігуру Кхибри і шанобливо вклонився:

– Дуже радий знайомству. А ви, дівчата, на який факультет вступили?

Я знизала плечима, мовляв, нічого особливого. Але Кхибра, напевно, так не вважала і з пристрастю вимовила:

– На факультет кулінарної магії.

– О-о-о-о! – голосок домовика затремтів від захоплення. – О-о-о-о! – повторив він знову. – Ви не уявляєте, як я радий! Рута, Кхибра... – домовик витягнув з-за пазухи носовичок і промокнув сльози що викотилися від розчулення. – Я так довго чекав цього дня, і ось він прийшов!