Глава друга. Хто вступати? Я?!

Щойно я вийшла з натовпу, одразу ж опинилася на галасливій вулиці. Рот мимоволі розкрився від подиву: з усіх усюд йшли, їхали та бігли люди, ельфи, гноми, дворфи, орки, навіть парочку тролів помітила в натовпі. Бруківкою їхали екіпажі, запряжені різномастими кіньми – від чудових скакунів місячної породи, яких я впізнаю з мільйона за золотисто-молочним окрасом і жовто-гарячою гривою, до старих меринів Суниці, що пленталися, тягнучи вози. Хоча, для них будь-яке надмірне навантаження загрожує втратою здоров'я. Краще б з цим впоралися б воли.  Але, скоріш за все, у хазяїв волів не було.

Раптом пролунав не крик, а жахливий рик, від якого вмить заклало вуха. Тільки я встигла прикрити долонями вуха, як заревів велетенський звір. Я ніколи в житті такого не чула. Серце калатало від страху. Куди бігти? Як рятуватися? Мене штовхнули в бік, і я мало не впала на свою ж сумку.

– Якого милого пельку роззявила? Драконів не чула? Геть із дороги! Стала як те опудало посеред городу, обходьте її, принцесу! – гаркнув здоровенний чолов'яга з мішком на плечі.

Я відсахнулася і врізалася у здоровезну жіночку-орчицю з великим наплічником на одному плечі, яка лишень докірливо похитала головою і рушила далі у своїх справах. І саме тоді над нами злетів дракон. Величезний! Зелений з золотавим черевом. Так близько я їх ніколи не бачила! Він потужно змахнув гігантськими крилами й здійняв такий вітер, що моя спідниця задерлася, оголюючи кокетливі панталончики. Хлопчаки на іншому боці вулиці заіржали як коні й, відпльовуючись і відкашлюючись, тикали в мене пальцями. Я теж закашлялася, швидко відкинула спідницю вниз і схопила сумку.

Дивно, вона була розстебнута. Я озирнулася і побачила, як натовпом тікає хлопчисько. Перевірила речі – все на місцях, навіть гаманець з грошима. Стривайте-но, зошит! Проклятий хлопчак поцупив бабусині рецепти! Я вхопила вірну качалку, застебнула сумку, закинула її на плече й помчала за злодюжкою, розштовхуючи перехожих. Видовище було те ще! А мені начхати! Це якесь нахабство – друге пограбування за ранок! Таке враження, що Акрідена відвернулася від мене. Дзуськи! Поверну свою удачу власноруч!

Тож уявіть собі: містом мчить злюча як вовкулака руда дівчина, розмахуючи качалкою і у той же час притримує сумку на плечі. Обличчя запорошене, коса розпатлана, край спідниці зліва підіткнутий під пасок, щоб зручніше бігти було. Кофтинка на грудях розстебнулася на кілька ґудзиків, але мені ніколи було зупинятися і приводити себе до ладу. Ганьбитися, так на повну! Гірше вже не буде. Треба впіймати втікача-злодюжку. Хлопчисько не одразу зрозумів, що за ним гонитва. Він прошмигнув у якийсь провулок, де на нього чекав невисокий худорлявий чолов’яга із бородою. Я, наче лось, кинулася до них.

Чолов’яга з хлопчиськом не встигли отямитися, як я обом щосили врізала качалкою по лобах. Хлопчисько впав, а мужик сповз по стіночці будинку з тихим скриком: «Мамусю…» Іч, мамусю він згадав. А не запізно? Я вихопила з-під пахви пацана бабусин зошит, здула з нього пил і засунула його на самісіньке дно сумки. Туди ж сховала і вірну качалку. Придивилася – на лобах вже вилізли добрячі гулі, такі, як сливи восени. Нічого, буде їм наперед наука, як у доброчесних панянок красти найцінніше!

– Сюди, сюди, пане поліцейський! Я на власні очі бачив, як відьма гналася за хлопчиком! А в руках у неї був магічний жезл! – почувся старечий голос з-за рогу. Я квапливо поправила спідницю і тільки встигла застебнути кофтинку, як у провулку з'явилися жебрак і хирлявий поліцейський. – Ось вона! Що я вам казав, га? – радісно потирав рученята жебрак. – Відьма! Як є відьма! Де поділа жезл?!

– Ти сам відьмак недороблений! – не залишилася в боргу я. Скільки можна дозволяти всім, кому заманеться, ображати себе? – У мене дещо вкрали, ось я гналася за злодієм, – пояснила я поліцейському, який пильно придивлявся до мого обличчя.

– Розберемося, – нарешті подав голос поліцейський. – Ваші документи!

Я полізла за пазуху. А правоохоронець, мабуть, не так це зрозумів.

– Негайно припиніть мене спокушати! Я на службі! – й заїкаючись додав: – Н-н-не мо-мо-можна! На-на-на с-с-слу-у-ужбі, табу-у-у! – він завив як собака.

Я здивовано кліпала очима – чи не перевертень він раптово, але поліцейський вже глибоко дихав, наче не я, а він біг вулицю за крадієм. Я знизала плечима і витягла з-за пазухи паспорт, дбайливо замотаний у полотнину мамою.

– Та нащо воно мені впало? – пробурчала я. – Не дуже-то й хотілося. – А на язику так і крутилося: «А що, після служби – годиться? Можна?»

Поліцейський прокашлявся, узяв паспорт і розгорнув його.

– Рута Морошкіна?

– Вона сама, – ганчіркою відтираючи обличчя від пилу, сказала я.

– Із Курчавого?

– Так.

– Мета вашого перебування у Ситові?

– Тю!

– Без «тю». Відповідайте, коли питають.

– Тю! До рідної тітки приїхала. Вона таверну тримає. «Клич вепра», чули?

– Отакої! – повертаючи мені паспорт, сказав поліцейський. – У нас цю таверну всі ситівчани знають. Знатна місцинка. Колоритна. І годують смачно. То пані Пелагея ваша родичка?

– Так. Хазяйка таверни – рідна сестра мого батька, – похизувалася я. – І я приїхала працювати у тітки та жити. Може й доленька моя безталанна якось вирішиться.