Глава 5

Але тільки я занесла ногу, щоб пірнути в прохід, як мене знову зупинила рука вольфгара. Виявляється за мною йшли Алішер, Каміль і хлопчик, потім загін людей, а замикали їхні тили інші вольфгари.

- Міхасе! - Алішер кивнув хлопчикові. Той обережно засунув голову в прохід.

- Пахне дігонами, ... але не сильно, - відгукнувся юний вольфгар.

- Значить, декілька цих тварюк все ж блукає в пітьмі цього лабіринту. - Обернувся до решти Алішер. - Будьте на чеку! Тут вони можуть напасти несподівано, з-за будь-якого повороту. Але це краще, ніж пробиратися по відкритій території, де їх вже цілі полчища. Веди нас, Таро! Хоча ... погано, що ти повинна йти першою, ми можемо не встигнути. А якщо ..., - Алішер насупився. - Каміль!

- Зрозумів! - Відгукнувся той.

- Він понесе тебе, Таро. Будеш вказувати йому шлях прямо на вухо, ти будеш його очима, а він твоїми ногами, - уточнив Алішер, як ні в чому, не бувало.

На моєму обличчі, що не видно, що мені ця ідея не подобається?!

- А чому це ти тут розпоряджаєшся, вольфгаре?!! Ти не на тому місці щоб командувати нами! - знову вибухнув обуренням, ледве стримуючись Самсон.

- Моє, ПОКИ, - Алішер наголосив, - єдине бажання вивести свій загін живими з лабіринту, а щоб вийти з нього, а не залишитися в ньому назавжди - нам потрібен провідник. А значить, Тара повинна залишитися в живих! Може, ти її понесеш, га ? Але дуже я сумніваюся, що ти воїне, зможеш пронести на собі дівчину кілометрів двадцять без перепочинку, і після цього ще битися з дігонами. У тебе дихання зіб'ється на раз два! - осадив він запал старійшини, грізно примружившись. Решта мудро вважали за краще помовчати, тримаючи зброю напоготові. А у мене ніхто так і не запитав, чи хочу я їхати верхи на вольфгарі чи ні. І я була проти ідеї сидіти у Каміля за спиною, обхопивши його руками і ногами, але мені так само довелося промовчати, бо я розуміла – Алішер хоче вчинити як найкраще.

- Ну? - Каміль обернувся до мене в очікуванні, і криво посміхнувся, коли я лише важко зітхнула, подаючи йому руку.

Я суфлірую йому кожен крок. Він слухняно виконує всі мої вказівки.

- Від цього кутового каменю двадцять сім звичайних людських кроків і пірнай ліворуч. Три кроки і знову ліворуч. Почекай, потрібно намацати десять гірських рубців, і повертати праворуч, - шепотіла я.

В якусь мить, повертаючи в зазначений бік, Каміль несподівано виставив вперед свого меча. Він скинув мене зі спини так різко, що Алішер ледве встиг мене зловити. Пролунав противний вереск дігона! Він люто накинувся на Каміля і потягнув його в один з численних відгалужень лабіринту. Причому, все це промайнуло наче спалах.

- Камілью!!! - несамовито закричав юний Міхас, мало не кидаючись навздогін.

- Йому потрібна допомога! - крикнула я Алішеру, який утримував хлопчика.

- Грон, Драго, Бота! - Алішер негайно назвав імена вольфгарів, киваючи їм слідувати за зниклими в темряві дігоном та Камілем.

- Але вони не знайдуть зворотного шляху через перехресні протяги. Я приведу їх назад! - сіпнулася я за ними, але Алішер зловив і мене. - Пусти! - сердито почала вириватися я, сопучи, - Він захищав мене, я повинна допомогти! Залишайтеся тут!

Зі словами:

- Бота! Дівчина. Ти відповідаєш за неї! - Алішер дозволив нам зірватися з місця.

Визначати напрямок, вольфгарам було ні до чого. Вони мчали по сліду, я ледве встигала за ними. І до нашого полегшення ми наткнулися на вбиту тушу дігона, біля якого, зігнувшись навпіл стояв Каміль. Світло мого факела висвітило розпластану на землі в немислимій позі тварюку і перекошене обличчя вольфгара.

- Ти поранений? - я співчутливо торкнулася його руки, але Каміль раптом зневажливо відштовхнув мене.

- Ми знищимо цю гидоту, всіх до одного! Цей світ належить лише нам, вольфгарам!!! - презирливо хмикнувши, двозначно вигукнув він, звертаючись до побратимів, які стояли поруч. - Так? - порожній погляд холодних очей зупинився на мені, пронизуючи такою пекучою огидою, ніби промовляючи: «Ми вороги! Не забувай про це!"

- Звичайно, Камілю, - з гіркотою вимовила я. - Коли вольфгари знищать останню людину, всіх без винятку, включаючи жінок і немовлят, сподіваюся, тоді ти будеш дуже щасливий! А наші крики і сльози не будуть терзати твою душу!

- У мене немає душі! - зі злістю крикнув Каміль, і відлуння віднесло його голос далі в лабіринт. А я відчула, як його чіпкі пальці раптом вп'ялися мені в плечі. - Але мені не дають спокою застиглі очі убитих вами! Адже у тварин в ночі немає серця?!! - його гаряче дихання змусило мене охолонути.

- Тварюкою може бути будь-який з нас, але душа є у кожного, поки серце б'ється, - прошепотіла я, стримуючись, заглядаючи в ці палаючі очі. - Якщо через те, що я живу в цьому світі тобі тут тісно, Камілю, пробач мені за це. Але, на мою думку, я маю таке ж право дихати, як і ти. Принаймні, я нікого не вбиваю від спраги крові, тільки лише захищаюсь.

- А ми вбиваємо, тому що такими створені! А ваші воїни вбивають наших матерів, тому що жадають помсти!

- Чому ти кричиш на мене?! - мій голос зрадницьки дзвенів і тремтів від хвилювання. - Тобі стане легше, якщо ти вб'єш мене? Думаю лише на якийсь час. Ну? Візьми з мене розплату за гріхи мого народу!