Глава 1

«Нещадна правда нашого існування полягає в тому, що кожен з нас знаходиться в тому місці де йому належить бути, і визначено це не нами. А наш борг відповідати покладеному на нас вибору вищих сил» - це була улюблена фраза мого батька. Я чула її тисячі разів, а може бути й більше, але, дорослішаючи, в глибині душі, я починала вперто сподіватися, що мій татко помилявся, що я сама буду вільна змінити своє життя і обрати своє призначення.

Та подібними думками я не могла поділитися з жодною живою душею в поселенні Кріленда. Тому що моє місце в житті нашого народу вже визначив мій батько. Я дуже чітко пам'ятаю своє дитинство, так як запам'ятовувати там, взагалі-то, було мало чого, кожен день був схожий на попередній, місяці, роки, ... все злилося воєдино. В один великий термін ув'язнення без права голосу. Це було навіть не дитинство, а швидше за все підготовка до майбутніх, ще не випавших, але покладених на мою долю випробувань. І мій батько дуже хотів, щоб я пройшла їх з честю.

Мить мого народження супроводжувалася страшним ураганом, який обрушився на наші північні землі. Він майже знищив основні посіви та худобу. Розруха і загроза голоду осяяла моє народження - крихітного немовляти, дівчинки, яку в тяжких муках народила моя бідна мати.

... Я так і не побачила її люблячих очей, не відчула на собі материнської ласки. Вона померла відразу ж після мого першого крику. Я була їхньої першою та єдиною дитиною. Ім'я Тара мені вже дав батько, а так само свою турботу і виховання, вірніше турботу в його розумінні. Справа в тому, що Грегор, мій батько, у Кріленді вважався обдарованим провідником, він єдиний хто знав на дотик всі таємні стежки околиць, підземні лабіринти, прокладені під землею вольфгаров. Грегор міг провести безпечними шляхами серед скель в будь-яке поселення кого завгодно. Його знання в моєму світі були неоціненні, тому його дуже поважали в Кріленді. Батько входив до ради старійшин, його слово мало вагу і воно стало законом для мене.

Грегору з якоюсь причини прийшло в голову передати свій дорогоцінний досвід, свої секрети - саме мені, вкладаючи в мою дитячу голову крок за кроком прихованих маршрутів.

«Таро, твоя мати віддала за тебе своє життя, а значить, це сталося не даремно! Тобі належить виправдати своє існування! Ти станеш вмістилищем цінних знань, і після мене ти будеш служити народу Кріленда!»

Я росла, і в мені накопичувалися відомості, здобуті такою важкою кропіткою працею, яка коштувала не одним десятком життів. Батько креслив для мене карти, водячи по пергаменту огрубілим пальцем уздовж хвилястих ліній, нашіптуючи мені над вухом пояснення до кожної розвилки, до кожного повороту. Я повинна була вивчити, запам'ятати, а потім розповісти йому завчений урок, скільки кроків потрібно пройти, перш ніж повернути ліворуч або праворуч в тому чи іншому лабіринті. Мої знання перевірялися дуже суворо. За помилки карали - відправляли спати в підземелля або позбавляли обіду. Тому з часом я зовсім перестала боятися темряви і могла вільно засипати на голодний шлунок.

Батько наполегливо домагався свого, з фанатизмом присвячуючи мені весь свій час, коли він був вільний від походів. А за його відсутності мене муштрував Скіф та його дружина Лінда, буркотлива, суха і бездітна пара, яка зголосилася допомогти моєму батькові в моєму вихованні. Лінда була жорсткою, скупою, не багатослівною жінкою, як мені тоді здавалося дуже страшною, але пізніше, подорослішавши, я зрозуміла, що бідолаха була просто некрасивою. Хоча хто мені прищепив поняття про красу незрозуміло, напевно спрацювала дитяча спостережливість. Наприклад, жінка нашого коваля, Дороті, пишногруда рум'яна красуня, здавалася мені верхом досконалості. Про себе я навіть жаліла мою нескладну опікунку і старанно вислуховувала її повчання. А вчила мене Лінда нехитрим жіночим справам, як куховарити, стежити за будинком та інша нудотність, в порівнянні з картами маршрутів для мене це були сущі дрібниці. Через покладену на мене місію мого одержимого батька - інших дітей я бачила рідко і здалеку. «Вмістилище знань провідника» зростало самотньою, а від цього глибоко нещасною істотою. Правда, я часто не розуміла, за що мені все це. Так само я не зовсім розуміла, навіщо Скіф виснажував мене своєю наукою володіння зброєю. Так, я знала, що в моєму світі не можна й кроку ступити без меча або лука та стріл, що якщо не вб'єш ти - вб'ють тебе, але уявляти, орудуючи кинджалом, як я вражаю мнимого ворога - мені було не до душі. Якщо Скіф, тремтячи від передчуття, розповідав мені про численні битва та уражених ним ворогів, чекаючи викликати моє захоплення, то моя фізіономія, що виражала огиду лише розчаровувала його. І він просто тренував мене з приреченим почуттям виконаного обов'язку. Спочатку Скіф, огрядний, але моторний загартований воїн, вчив вправлятися мене з кинджалами, потім з луком, а потім для мене виготовили полегшений меч. У Кріленді кожен повинен був вміти поводитися зі зброєю, не залежно від статі та віку. Це була ще одна сторона нашого життя.

У нашому світі споконвіку існувало багато укріплених поселень на кшталт нашого, але ми люди, ділили наш світ з вольфгарами, які теж вважали його своїм, а іноді і претендували бути в ньому повновладними господарями. Тому час від часу спалахували жорстокі війни, а часті набіги вольфгарів на межові випаси нашої худоби сильно ятрили незгасний гнів наших воїнів, які відповідали каральними вилазками на територію вольфгарів. Лінда розповідала мені, що це брудні огидні монстри, навіть не люди, набагато страшніші за тварин хижаків. Скіф не раз бився з ними особисто, тому його розповіді виявлялися більш докладними і красномовними, якщо можна застосувати це слово до небалакучого  сивуватого воїна. Ось він-то і повідав мені, що вольфгари при світлі сонця виглядають майже так само, як і люди, ті ж руки, ноги, обличчя, все, крім ... очей. Вони дуже спритні та швидкі, за їхніми  блискавичними рухами складно встежити, вольфгари могли в стрибках долати набагато більшу відстань, ніж це могли робити люди, вони майстерно могли дертися по стрімких скелях зі спритністю повзучих гадів, а нюх у них був кращий, ніж у мисливських псів. Зате вночі, коли наш світ пронизувала інша тонка сила, вольфгари за своїм бажанням могли приймати інший вигляд, личину іншої істоти, небезпечної, хижої, сильної і такої ж швидкої. Саме ночами вольфгари зазвичай і полювали. Воїни нашого поселення побоювалися зустрічатися з монстрами в нічній темряві, і в бій чоловіки віддавали перевагу вступати з вольфгарами тільки вдень, коли можна було хоч якось зрівняти сили. Говорили, що вольфгари дуже жорстокі і нещадні, що вони ненавидять людей, а ще, що вольфгари чи то вночі, чи то вдень можуть випити з людини всю кров, до останньої краплі. Тож не дивно, що всі страшні казки нашого народу були пов'язані з нічною порою та монстрами які нишпорили в темряві.