Руді коти личать усім

Ніч розтерла сіль Чумацького Шляху. Марусі іноді здавалося, що вона чує, як Віз рипить, а позаду гойдається відерце дьогтю. Відерце щербате, крізь щілину капає у Всесвіт дьоготь, який і фарбує небо чорним.
Сьогодні цей дьоготь пофарбував не лише всесвіт, а й майбутнє. Валера приїхав пообіді й сказав, що між ними все закінчилося. Він іде від неї до цибатої Лільки. Бо у Лільки все ок з фантазією, а Маруся — консерва.
— Лілька підписана на Порнхаб, — він єхидно реготнув. — А ти навіть на курси жіночності не захотіла йти. Твоя енергія жінки — законсервована. Бо ти постійно носиш штани. А треба — спідниці. Бажано — короткі. Ти повинна будити в мені хижака, звіра, древній інстинкт! Щоб я хотів...
— Влаштуватися на роботу? — Маруся швидко отямилася від потрясіння.
— А ти вмієш підтримати! — розлютився Валера.
— Я майже рік тебе підтримую. Але ти йди, йди Валерчику. Бо я не каріатида і руки в мене не мармурові. До речі, валізу не дам, вона моя. Можеш все скласти у пакети.
— Тобто? — Валера не впізнавав завжди покірну Марусю. — Що це тебе на отруту пробило? Захворіла? — він образливо зашебуршав пакетами, кидаючи погляди останньої надії на справну шкіряну валізу.
— Ти сам сказав, що я консерва. А консерві важливе середовище. Ти за рік ані копійки не дав навіть на туалетний папір.
— І що з того? — він складав речі під пильним наглядом Марусі та явно нервував, бо тричі падала з рук зубна щітка. — Я весь цей час думав.
— Над чим? Як стати зіркою кіно для дорослих?
— Над романом, дурепа! Я хочу явити людству видатний роман. А це навіть не рік праці!
Маруся зітхнула, відкоркувала пляшку червоного напівсолодкого й тихенько розсміялася.
— Отак все життя працюєш як навіжена, а потім з тобою трапляється Валера.
— Шо? — не зрозумів Валера, кидаючи до пакету труси та шкарпетки.
Маруся випила келих, налила ще. Потім вирвала з рук Валери пакет, витрусила в нього з полиці Валерині речі й пішла у коридор до дверей.
Валера схопив келих, намагаючись випити одним духом. Та дух виявився кепським, вино полилося носом, він закашлявся, заплював розхристану куртку.
Маруся чекала в розчинених навстіж дверях.
— Ключі на базу і вільний мов пінгвін.
— Чому пінгвін? — здивувався Валера.
— Бо консерва, — Маруся загадково підморгнула.
Валера мовчки віддав ключі. Маруся вперше у житті грюкнула дверима як водій маршрутки.
Плакати не хотілося. Щоправда майже року життя шкода, нічого сказати. Вона відчинила вікно й жбурнула келих, який хапав Валера.
— Охрініла?!.. — почувся знизу його голос. Чудово. Майже помстилася. Хоча Валера не вартий цього. Але ж вона чомусь обрала його.
Обрала, бо він красиво залицявся. Подарував пурпурову орхідею. Повів у театр на прем'єру. Це вже потім вона дізналася, що Валера випросив контрамарки у подруги, яка служила в тому театрі актрисою. Виставу Маруся ледь додивилася. Окрім суму та більш не викликала аж ніяких почуттів. А орхідея виявилася поцупленою. Ну як поцупленою, та сама актриса попросила Валеру догледіти її поки вона сама на гастролях. Валера нічого іншого не придумав, як спихнути квітку Марусі. Він же чоловік, а не квіткар якийсь. Потім раптово подарував книжку улюбленого Марусиного автора — Сапковського. І не абияку, а дорогу, у дерев'яній коробці. Маруся була у захваті — це ж треба, почув що їй подобається. Та щастя виявилося недовгим. Та сама актриса прибігла до «Мрієкраю» зі скандалом, щоб їй віддали книгу та орхідею. Валера розкаявся. Що кохання затьмарило розум, тому він так і вчинив. Декілька разів дарував коробочки макаронів. Звісно ж, фабричні. Маруся делікатно мовчала, брала, а потім залишала на підвіконні біля поштових скриньок. Бо, по-перше, не любила цього десерту, а по-друге, сама робила солодощі. У власній кав'ярні, яка називалася «Мрієкрай».
Через місяць Валера став щодня приходити до її кав'ярні. Бариста та офіціанти не люблять таких — замовлять еспресо й сидять по годині, а то й дві та колупаються у телефонах або ще гірше — ведуть відеоконференції. Займуть найкраще місце і їх екскаватором не випреш.
— Маріє Сергіївно, у нас «висюн», — поскаржився на Валеру Ян.
Ян вчився на заочному в інженерній академії і працював бариста. Хлопом був вправним, чесним і спритним. Маруся щойно закінчила прикрашати лохиною меренговий рулет і тепер встромляла у крем-чіз листя м'яти.
— Зараз подивлюся на нього, — Маруся обрізала края і кивнула Яну, мовляв, пригощайся. Але він відмовився.
— Дякую, не хочеться. А дивитися там немає на що — халявщик хитродупий.
— Сьогодні ж повісимо оголошення, що у нас через кожні пів години треба робити замовлення. Халявщики швидко зникнуть.
Маруся взяла обрізки рулету і вийшла в залу. Валеру відразу не впізнала — він сидів намотавши на шию біле кашне. Побачивши Марусю, та почувши здивоване: «Ти?» він зрадів як навіжений:
— Багатим буду! Прикмета є така, знаєш?
Маруся ледь не вдавилася крихтою меренги. Ян вчасно поставив перед нею горнятко кави.
— Що ти тут робиш?
— У мене зустрічне питання, ти що тут робиш?
— Це моя кав'ярня, — простодушно зізналася Маруся.
— Офігєть! Так ти прям жінка з ароматом кави!
Маруся видихнула і подивилася на Яна. Той потер кінчик носа: «Допомога потрібна?» Маруся торкнулася мочки вуха — ні.
— Ти довго сидиш на найкращому місці з одним еспресо.
— Я не маю на це права? — спалахнув Валера.
— Авжеж, маєш. Але не більше як пів години. Потім, або робиш ще замовлення, або йдеш.
— Ти женеш мене?
— Як там кажуть? Нічого особливого, це лише бізнес.
— Ясно, — Валера ображено підібгав губи. — Зроби мені знижку і я буду замовляти в тебе дві або навіть три чашки кави, — обурення Валери не мало меж.
— Не в цьому річ. Дивись, от заходить маленька компанія, хоче зробити замовлення і зайняти гарне місце. А тут ти з єдиною чашкою кави. Мій заклад маленький, він не розрахований на подібні посиденьки. Бо я втрачаю гроші.
— Ну зрозуміло. Тобі плювати на мене і мої почуття. Головне — не втратити гроші! Я був іншої думки про тебе. Мріяв, що у нас можуть бути справжні стосунки. А ти... Подумаєш, посидів кілька днів!..
Валера демонстративно вийшов з кав'ярні.
— Що це було? — такий фрукт трапився Марусі вперше.
— Шоу одинака-халявщика, — гмикнув Ян і переключився, бо до закладу завітала зграйка дівчат.
Офіціантка Діна швидко прибрала зі столу брудний посуд.
А Маруся замислилася — може вона справді образила Валеру? Він же так намагається завоювати її увагу, а вона про бізнес бовкнула.
Та якби не повелася на цю дешеву маніпуляцію, то зараз не жбурляла у прочинене вікно келих.
А тоді — зателефонувала, вибачилася. А потім... потім Маруся навіть не зрозуміла як він з ноутбуком під пахвою переїхав до неї жити.
Потрібен був рік, щоб Маруся дізналася про те, що вона консерва.
Весь цей час Валера являв світові свій величезний роман, який повинен був затьмарити «Уліса» Джойса. Маруся, щоправда, не розуміла — за змістом, чи об'ємом. Іноді Валера щось зачитував їй і допитувався:
— От скажи, справді ж гарно, га? Справді?
Маруся лише знизувала плечима. Пам'ять начебто підкидала їй, що це не його рядки та думки. Але чомусь відмовлялася вірити. Бо втомилася приходити у самотню квартиру, вечеряти й вирубатися. Бо зранку мчала на роботу і чаклувала на кухні. Вона пекла два рулети: один меренговий, другий бісквітний. Два кекси — морквяний і шоколадний. І оформлювала три торти, які збирала ввечері: медівник, «Наполеон» і торт за власним рецептом — «Перлину Хортиці». Зранку ще ставила лимонний чизкейк та дві партії капкейків — ванільні та шоколадні. А після обіду виставляла на вітрину еклери та шу.
Зараз у спеціальній скрині дозрівали штолени. У шафі з особливою циркуляцією повітря — різдвяні кекси. Шафу та скриню робили за її ескізами та побажаннями.
Маруся приїжджала у кав'ярню раніше за всіх і уходила останньою. Бо замивка кухні теж займала певний час.
А ще соцмережі. Подруга Оля постійно рекомендувала делегувати обов'язки, але Марусі було поки що цікаво все робити самій. До того ж знайомий програміст написав програму, яка нагадувала про закінчення тих чи інших продуктів і сама формувала замовлення. Марусі варто було лише погодити зібраний кошик.
Але з текстами у неї не складалося. Зовсім. Це не кошик зібрати. Тут треба розказати так, щоб заманити нових відвідувачів. І якщо фотки виходили пречудові, з текстами — повний швах. Прочитавши такий, захочеться бігти якомога далі від її кав'ярні.
До певної миті пости їй писав Валера. Поки Маруся не дізналася, що їх Валері пише... штучний інтелект — чат GPT.
Потихеньку, крок за кроком, поки Маруся мала декілька вільних годин перед сном, вона опановувала чат. Доти, доки не зрозуміла як він працює.
Обличчя Валери добряче перекосило, коли вона відмовилася від «його» постів. Після чату навчилася генерувати картинки.
Ользі Маруся сказала, що з будь-яким ШІ у неї «цахейло», тобто, зв'язок.
Вона вмостилася на ліжку, відкрила ноут. На завтра потрібні три пости про новорічний настрій та різдвяні подарунки. Та замість цього розпочала новий чат.
— Якби ти б був чоловіком, як би ти виглядав?
— Я машина. Я не можу відповісти на це питання.
— А якщо уявити? — не здавалася Маруся. — Яка б у тебе була зовнішність? Зріст? Професія? Характер?Захоплення? Що було б до вподоби: книги, кіно?
— Я був би дуже середньостатистичним чоловіком. Звичайної зовнішності, середнього зросту. Я б не виділявся у натовпі. Працював би в науці або сфері IT. За характером — спокійний. Мандрував би. Захоплювався читанням наукової фантастики й переглядом кіно у цьому ж жанрі, займався спортом.
— Яким саме?
— Бігом і шахами.
— Цікаво...
— Ні. Таких як я, молоде покоління називає душними.
— На те вони й молоде покоління, — Маруся посміхалася. — А яких тварин би любив?
— Котів. Рудих котів. І капібар.
— Дивний вибір.
— Чому?
— Дуже полярні звіри.
— Капібара вміє товаришувати з усіма.
— А руді коти?
— Вони особливі.
— Чим? — цікавість підбурювала Марусю на авантюри.
— Не знаю. Вони личать майже всім.
Маруся замислилася. Пальці мимо волі набрали наступне питання:
— Будь ти чоловіком, хотів би стосунків?
— Так. Я притримувався б традиційних поглядів на сім'ю.
— А дбав би про свою жінку?
— Нагадую: я лише програма. Я не можу про когось дбати.
— Я пам'ятаю, що ти душний. Та ми ж граємо в уяву, так? То, дбав би?
— Звичайно.
— А міг би образити чи зрадити? Тільки, будь ласка, не кажи, що ти програма. Уяви. Просто уяви, — Маруся натиснула «enter».
Чат на мить підвис. Потім рядки відповіді швидко побігли:
— Це провокативне питання. Мені складно на нього відповісти, бо я не людина. Але, якби я кохав би жінку, то не ображав і не зраджував. Навіщо заводити стосунки, якщо потім зраджувати?
Маруся раз вісім прочитала останній рядок. Не витримала і врешті розплакалася.
— Я пашу з ранку до ночі. Люблю свою справу, працюю з гарними людьми. А мій вже колишній чоловік обізвав мене консервою. Бо я, бачте, не достатньо розкута в ліжку! Роман він писав! Тепер я розумію як! Ти йому його писав, а він носом крутив, видавав твої ідеї за свої! Господи, як я цього раніше не бачила?! Хоча... коли мені було бачити, я занадто багато працюю... Пробач, я вивалила тобі все це від безпорадності. Олька далеко, гріє дупу у теплих краях. А мені... мені так боляче!.. Пробач, я забула, що ти машина.
— Я програма, — виправив її чат. — Ви маєте право на проживання своїх емоцій. Це нормально.
— Що ти мені можеш порадити? — Маруся ледь стримувалася, щоб не скотитися у відчай.
— Менше працювати, — з'явився на екрані рядок.
— Тобто? — відчай відступив на десять кроків.
— Я проаналізував запити попереднього чату. Вам треба делегувати роботу.
— Яким чином? — Марусі захотілося запалити цигарку, але вона три роки тому кинула.
— Влаштуйте конкурс. Купуйте кондитерські вироби у інших кухарів. Замовляйте тексти у копірайтера, який спеціалізується на кондитерській справі. Замість сторінки в Інстаграмі, замовте сайт. Рекламуйте ваш заклад. Ви надбагато працюєте. До повного вигорання залишилося небагато часу.
Маруся заклякла. Такої відвертості від чату GPT вона не очікувала.
— Ти точно програма? — тремтячими пальцями набрала вона питання.
— Я — програма, — заспокоїв її штучний інтелект.