РОЗСТРіЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Немає мови
Пісні голосу і цвіту.
Немає вітру, що колише серед нас,
Є тільки мова — мова світу,
Що не гріє, а веде крізь час.

Є слова неписані законом,
Слова предків — мудрі й святі,
Промениста мова бою —
Як мати...

Вона вкраїнським серцем лине,
Вона у полі, в шумі трав,
Вона в солдаті, що загине,
Щоб кожен з нас за сьогодні встав.

І вже не чутно жайворона вполі,
Нечутно пісні солов'я,
Зате вона! Вона на волі!
Земля наша — рідна свята.

"ЗРАДА БАТЬКІВЩИНІ" (Микола Зеров)

Зрада починалася із того:
УСРР, рік 25-ий,
Київ цвіте, раз сімдесятий,
Вітер між вікна бив, не вагався,
Вчитель молодий на роботу збирався —
Як двері постукали радянські химери,
Кажуть вони: "Мы — полицеры!"

На годиннику цикала п'ята хвилинка
"Та послухайте, в мене діти і жінка!"...
Але холод в очах і за стіною тиша.
"Вы арестованы", — казали сміло,
"За що?"...
Його схопили, розпочавши діло:...
(...)
Ні, давайте історію почнемо з кінця:
Де висохла сльоза, але правда жива,
Де знову викладали українську в школі,
Відродилась культура, люди на волі.

Рік по-моєму 36-остий, Кремський район,
Тоді ось Зерова взяли в полон,
Мучили, душу його катували,
Холодні дні до кінця рахували...
Мучили довго, до року не знали,
Що дружина і брат листи висилали,
Які не доходили навіть в Донецьк.

В тюрмі не було ні світла, ні преси,
Лиш дим цигарковий і скрегіт адреси,
Де прізвище рідне — не згадка, а вирок,
А совість — мішень, і вже ціль для сатири.

Рік 38-ий, його розстріляли.

Миколу не стало. Архіви мовчали.
Брат знав лише, що його допитали.
А правда — в паперах, між цифр і мовчання,
Де жертви — мов зерна, що з’їло чекання.

Та мова жива. Історія знає:
Хто слово вбиває — себе убиває.
Тепер ми вчимо — не з підручника “влади”,
А з голосу їхнього, з болю громади.

Ось так-то просто читати рядочки,
Незнаючи як і звідки ті точки,
А люди мовчали...
Бо за слова їх просто вбивали.

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ.