Бій тривав годинами, і темрява перетворилася на різнокольорове сяйво блискучих вибухів. Місто було свідком цієї незвичайної сутички, і жителі спостерігали з боку, збираючись в групи на вулицях, щоб поглянути на лякаючий спектакль.
Запанувала тиша. Слабко освітлена кількома ліхтарями вулиця змушувала мружитися, дим після стрілянини застилав вид перед очима. Вся дорога вкрита кривавими слідами, які накривають один одного. Сморід крові впереміж з порохом забивав ніс. Нерухомі фігури, розірвані або зігнуті в незворотних позах, вкрив безжиттєвий спокій.
Вцілілі у сутичці вистроїлися один навпроти одного. На холодних вулицях в одному ряді стояли загартовані у важкому житті чоловіки, їхні обличчя виражали суворість і досвід. У протилежному боці виблискували молоді і рішучі лиця, серед яких виділялося Азілове. Його частина обличчя, яка зіткнулася з вогнем, могла здатися зморщеною, наче в старого, а друга не відрізнялася від інших молодиків.
Дволикий прекрасно зрозумів цю ситуацію, яка була більше ніж просто сутичкою. Їм потрібно було не лише встановити контроль на цих вулицях.
"Це якесь послання," – подумав він.
Старий з Мисливців наблизився до хлопця. Його глибокі зморшки та проникливий погляд свідчили про те, що він багато витерпів і багато бачив на цих вулицях.
Юнак, здібний і впертий, ступив уперед, зовсім не готовий поступитися.
– Цей напад – витівки Безіменного, – констатував факт Азіл.
– Він починає бачити, що його пес знахабнів і потребує уроку, – затріскотів старечим голосом чоловік, закуривши сигару.
Безіменний – чоловік, який завжди носить театральну маску. Впевнений у своїй силі він навчив Азіла всім витівкам, всім хитрощам, всій жорстокості, допоміг вимкнути будь-які почуття і стати тим ким він є. Головним у Кублі. І зробив своїм улюбленцем – цуциком Лорда Домовини Жаху.
Домовина одна з двох частин Підземного Пустирища, в якій керує Безіменний. Друга половина ж, Глибини розпачу, керована Медузою – жінкою, якій краще ніколи в житті не переходити дорогу. Підземне Пустирище – вулиці, де гвардійці не мають влади. Центральні території острова ж називають Небесним Ореолом – відбірне місце для багатіїв з престижних родів, радників, урядовців та інших привілейованих осіб.
Уроборос – серце кримінального світу. Хоч Небесний Ореол і має маску чистого і вишуканого місця аристократів, проте всі знають, що ті ж багатії і є злочинцями, які так само як і Пустирники ховаються за владою. Вулиці Підземного Пустирища переповнені різними злочинцями та недоброчесними персонами. Злодії, шахраї, шарлатани-маги, найманці, вбивці та в’язні. Кожна друга будівля тут казино, дім розпусти або таверна, повна випивки, сигар та чогось сильнішого… Цвіте работоргівля і чорний ринок. Найжорстокіша в’язниця у світі. В цьому місці дорослішають надто швидко, якщо не хочуть стати рабом, довічним боржником або відправитися на той світ.
Азіл завдячує Безіменному тим, що той зробив з, хоч і хитрого та кмітливого, але хлопчика-безхатька, когось хто має досить влади, щоб перешкоджати гвардійцям.
– Не коти бочку на силовиків чи розвідників, – вдихнув дим від сигарети старий прямо в лице Азіла.
Азіл пильно роздивився зморшкувате лице Мисливця, намагаючись втихомирити посмішку яку цей начебто досвідчений впливовий чоловік викликав. Юнака розважало, яким поважним старий намагався здаватися, прибігши наче вірний гончак на клич хазяїна.
“Я не збираюся виконувати кожне слово Безіменного, як ти,” – подумав про себе Дволикий і сказав наступне:
– Здається Черепи і всі їхні тепер під твоїм контролем? Тільки вам все одно не довго залишилося. Скоро прийде час поступитися місцем новому поколінню. Передай йому, що Алея Ночі все ще моя. І попередні слова, якщо хочеш.
***
Дитячим прізвиськом Азіла, було Фокусник. У дванадцять він приєднався до банди, яка тоді була лише купкою безпритульних дітей, які збилися разом, щоб вижити, та перебивалися дрібними вуличними крадіжками або доглядали за собаками для боїв. Не можна сказати, що зараз воно йому зовсім не підходить, але зараз “фокуси” стали маштабнішими.
Азіл прекрасно пам’ятає першу справу, яка вивела їх з найбіднішого району. Юнак був звідти, з району, де насилля було на порядок вище, ніж в інших частинах Пустирища.
Він від початку дня спостерігав за ним – сином капітана розвідників. Він виглядав настільки не природньо в цьому середовищі, наче весь фон був лише картиною. Його піджак був виготовлений з якісної чорної тканини, з ретельно вишитими орнаментами з золотої нитки. Біла краватка зав'язана навколо його шиї. Цей елегантний одяг, мабуть, коштував більше деяких будівель у цьому районі.
– Ти впевнений що вийде? – запитав, Вайл, один з його товаришів.
– Дорослі наївніші, ніж здаються – завжди недооцінюють дітей як загрозу. Я сам.
– Ще чого! Ти сам його не скрутиш, – скептично промовив хлопець.
– Це й не потрібно зараз. Краще відвести його ближче до вулиці Марева. Я сам, – Дволикий хитро поглянув на приятеля.
Азіл мовчки підійшов до цілі, його кроки впевнені. Він наблизився до хлопчика, зупинившись на відстані кількох кроків. Очі малого на мить розширилися від страху, побачивши понівечене лице Азіла, проте той зробив удавано поважний вигляд, склавши руки за спиною.
– Агов, що ти тут робиш? Тут тобі не місце, – задираючись, промовив Дволикий.
– Ніби я хочу бути у такій дірі, – обурено відповів хлопець років десяти.
– Що заважає тобі забратися геть? – скептично потер підборіддя Азіл.
– Яке твоє діло? – крикнув той.
– Заздрю тому, що ти на відміну від мене маєш таку можливість, але знаходишся тут.
Азіл здивував хлопця такою відповіддю.
– Пробач, до новеньких і незнайомців тут завжди так, – наче присоромлено потер потилицю Дволикий.
– Батько має якісь справи недалеко … – коли пильно розглянув незнайомця відповів син капітана. – А мене взяв сюди, щоб покарати. Він каже, що викине мене сюди, якщо не буду слухняним.